За маскою байдужості

Минуло кілька годин після прогулянки.

Розмова зі священником досі не виходила з голови, але повертатися до неї не хотілося. Зібравши речі, вирушила на розкопки.

На місці вже кипіла робота.

Радослав теж був там. Помітивши мене, коротко кивнув і повернувся до своїх справ.

Після вчорашньої зустрічі в ресторані чекала від нього бодай якоїсь реакції. Не пояснень чи запитань — хоча б погляду, який дав би зрозуміти, що він теж пам’ятає той вечір.

Проте Радослав поводився так, ніби нічого не сталося. Говорив лише про роботу, не затримував на мені погляду й не шукав приводу заговорити.

До вечора стало зрозуміло: він навмисно тримає дистанцію.

Коли більшість працівників розійшлася, повернулася до столу по свої записи.

На краю лежала відкрита папка. Хотіла відсунути її, але погляд зачепився за власне прізвище.

Завмерла.

На кількох аркушах були дати, імена та адреси. Більшість нічого не говорила, проте серед записів траплялися прізвища моїх батьків.

Нахилилася ближче, намагаючись розібрати дрібний почерк.

— Ти не мала цього бачити.

Здригнувшись, обернулася.

Позаду стояв Радослав. За його виразом обличчя неможливо було зрозуміти, як довго він спостерігав за мною.

— Це про моїх батьків?

Він підійшов до столу й забрав папку.

— Частково.

— Що ти шукаєш?

— Сліди. Людей, з якими вони могли контактувати після твого від’їзду. Можливо, хтось із них знає, що тоді сталося.

— І знайшов?

Радослав перегорнув кілька аркушів.

— Схоже, так.

У грудях перехопило подих.

— Що саме?

— Кілька людей, які можуть допомогти відновити події того часу.

— Чому ти мені не сказав?

— Не хотів говорити завчасно.

— Але ти вже щось знаєш.

— Я маю напрямок, а не відповідь, Яромиро. Не хочу давати тобі надію, доки не переконаюся, що цей слід чогось вартий.

Погляд знову впав на папку в його руках.

— Ти міг хоча б попередити, що шукаєш.

— Міг.

Радослав не став виправдовуватися. Просто закрив папку й поклав її на стіл.

— Хоча, схоже, останнім часом у тебе й без мене достатньо людей, готових цим займатися.

Насупилася.

— Чим займатися?

— Тобою.

— Не розумію.

— Справді?

У його голосі промайнула ледь помітна іронія. Радослав уважно подивився на мене, наче чекав, коли сама здогадаюся.

І здогадалася.

— Якщо ти про Власа…

— Я нікого не називав.

— Але саме його ти маєш на увазі.

— Тоді навіщо запитуєш?

Роздратовано видихнула.

— Він просто був поруч.

— Я помітив.

— І що?

— Нічого. Просто цікаво, як швидко деякі люди опиняються поруч, коли ти цього потребуєш.

— Ти ревнуєш?

Цього разу запитання прозвучало прямо, без спроб приховати цікавість за натяками.

Радослав на мить завмер, а тоді ледь помітно всміхнувся.

— Не переоцінюй свій вплив на мене.

— Я лише поставила запитання.

— А я відповів.

— Ні. Ти ухилився.

— Можливо, тобі не сподобалася б справжня відповідь.

Він узяв папку зі столу.

Я стежила за ним, намагаючись зрозуміти, чи справді за його словами ховалося щось більше, чи просто шукала підтвердження власним здогадкам.

Уже біля виходу Радослав зупинився.

— Хоча, мабуть, це навіть добре.

— Що саме?

Він озирнувся.

— Що в тебе є кому про тебе подбати.

У цих словах не було відкритої насмішки, проте прозвучали вони гостріше за прямий докір.

— Я сама можу про себе подбати.

— Не сумніваюся.

Він сказав це так упевнено, що відповідь знайшлася не відразу.

— Тоді мені буде простіше займатися своїми справами.

— Радославе.

Він зупинився, але обернувся не відразу.

— Дякую за батьків.

Тепер Радослав подивився на мене. Іронія зникла з його обличчя, поступившись місцем звичній зосередженості.

— Не дякуй, поки я не знайду відповідь.

— А якщо знайдеш?

— Тоді поговоримо.

Він пішов, забравши папку із собою.

Залишилася біля столу. За вікнами сутеніло, на території ще лунали голоси працівників і брязкало обладнання. Звичайний вечір на розкопках.

Та зосередитися на роботі вже не вдавалося.

У пам’яті знову й знову спливали вчорашня зустріч, напружений погляд Радослава й те, як змінилося його обличчя, коли він побачив Власа.

Схоже, Радослава сильно непокоїло те, що я починала підпускати його ближче, ніж Радославові того б хотілося.