Перед ударом грому

Я ще довго сиділа на підлозі, притулившись спиною до дверей. Перед очима раз у раз поставало обличчя чоловіка зі сну. Він був настільки схожий на Власа, що від самої думки про це ставало моторошно.

Та не менше виснажували нескінченні сни, уривки спогадів і відчуття, що десь поруч ховається щось важливе, до чого ніяк не вдається дістатися.

Зрештою, зібравшись з силами, підвелася й пішла на кухню. Налила води, дістала заспокійливе, яке тримала на випадок безсоння, проковтнула таблетку й запила кількома ковтками.

Мені просто потрібно було поспати. Без снів, минулого й нових загадок.

Переодягнувшись, лягла в ліжко. Довго дивилася в темряву, намагаючись ні про що не думати, та щойно заплющила очі, як знову побачила незнайомця.

Невдовзі втома взяла гору, і я знову опинилася уві сні.

Над квітучим полем лунала тиха музика. Теплий вітер колихав високу траву, приносячи запах польових квітів і нагрітої сонцем землі.

Посеред поля йшла жінка у світлій сукні, з вінком із дрібних квітів у волоссі.

Не знаючи її імені, я все ж упізнала незнайомку одразу.

Додола.

Вона зупинилася біля старого дерева. Навпроти стояв високий, дужий чоловік. Вітер розвівав його волосся, а десь удалині перекочувався грім.

Він простягнув руку.

Додола поглянула на його долоню, потім — на обличчя. На губах з’явилася ледь помітна усмішка, проте жінка вагалася, наче цей простий дотик міг змінити значно більше, ніж хотілося визнавати.

Зрештою її пальці торкнулися його руки.

Над полем спалахнула блискавка, розтинаючи небо білим світлом.

Перун.

Це знання здавалося таким само очевидним, як і те, ким була жінка поруч із ним.

Та щойно встигла усвідомити побачене, картина змінилася.

Тепер Додола стояла біля річки. Темна вода повільно текла між берегами, відбиваючи похмуре небо. Поруч був інший чоловік — темноволосий.

Той самий, якого вже доводилося бачити у видіннях. Або той, чиє обличчя здавалося знайомим через схожість із Власом.

Чоловік мовчки дивився на воду.

— Ти знову прийшов, — озвалася Додола.

— Ти чекала?

Вона не відповіла, лише опустила очі. Цього було достатньо, щоб зрозуміти: його поява не стала для неї несподіванкою.

Чоловік наблизився.

— Ти знаєш, чого я хочу.

— Знаю.

— І?

Додола заплющила очі.

— Не питай мене зараз.

Він не став наполягати й не пішов. Просто залишився поруч, дивлячись на річку, навіть не намагаючись торкнутися її.

У цій мовчазній присутності було щось, що промовляло голосніше за слова.

Додола повільно повернулася до нього й довго вдивлялася в його очі, наче шукала відповідь, якої не могла знайти в собі.

Усередині наростало дивне хвилювання. Ця сцена здавалася важливішою, ніж вдавалося зрозуміти.

Та сон уже змінювався.

Тепер вони стояли посеред лісу.

Утрьох.

Додола — між двома чоловіками.

Перун.

Велес.

Навколо панувала неприродна тиша. Навіть листя завмерло, ніби весь ліс чекав на її рішення.

Додола переводила погляд з одного на іншого, нервово стискаючи пальці. Зрештою ступила вперед, але до кого саме — розгледіти не вдалося.

Велес простягнув руку.

Перун зробив те саме.

Жінка зупинилася між ними.

— Я не можу, — прошепотіла вона, заплющивши очі.

Перун насупився.

— Ти вже обрала.

Додола розплющила очі й подивилася на нього.

— Ні.

Одне коротке слово змінило все.

Велес не став заперечувати чи вимагати відповіді. Лише залишив простягнуту руку.

Цього разу Додола сама рушила йому назустріч.

Що відбивалося в її погляді? Кохання? Страх? Чи бажання нарешті вирватися з того, що більше не давало їй дихати?

Можливо, вона й сама вже не розрізняла цих почуттів.

Її пальці торкнулися руки Велеса.

Небо миттєво потемніло.

Грім прокотився над лісом, і Перун різко підняв голову. В його очах спалахнула така лють, що стало моторошно навіть уві сні.

Велес міцніше стиснув пальці Додоли.

— Ходімо.

Вона озирнулася. Їхні погляди зустрілися востаннє. На мить здалося, що Додола хоче щось сказати Перуну: пояснити свій вибір, виправдатися чи попросити пробачення.

Але вона промовчала.

Велес повів її за собою, і цього разу жінка не опиралася. За кілька кроків темні дерева поглинули їхні постаті.

— ДОДОЛО!

Голос Перуна прогримів над лісом.

Блискавка вдарила в землю, за нею — друга. Раптовий вітер зігнув дерева, а гуркіт грому накрив усе навколо. Перун кинувся слідом за втікачами, і здавалося, сама буря народжувалася з його гніву.

Залишалося тільки стояти посеред лісу, не в змозі поворухнутися.

Темрява поглинала дерева, стирала стежки й приховувала все, що ще мить тому здавалося таким виразним.

І тоді пролунав голос.

Знайомий до болю.

Мамин.

Точніше, голос тієї самої жінки, яку доводилося чути в попередніх снах.

— Вона не повинна цього пам’ятати.

Різко обернулася.

Нікого. Лише темний ліс і віддалений гуркіт грому.

Серце шалено калатало. Кого стосувалися ці слова? Чому мама знову говорила про пам’ять так, наче саме вона була найбільшою небезпекою?

Відповіді не було.

Я прокинулася.

Міфологічні примітки:

*Додола — образ весни, дощу й родючості

Додола — персонаж південнослов’янської обрядової традиції, пов’язаний із викликанням дощу та родючістю землі. Під час посухи учасники обряду, серед яких була прикрашена зеленню й квітами дівчина, обходили поселення, співали обрядових пісень, а її обливали водою. Дійство мало сприяти дощу й майбутньому врожаю.