Коли минуле дивиться в очі

Попрощавшись зі Світланою та Бориславом, пообіцяла, що ми ще зустрінемося найближчими днями.

Влас чекав неподалік.

Дорогою до будинку ми майже не розмовляли. Після насиченого вечора тиша здавалася доречною. Поруч із ним можна було не вдавати, що все гаразд, а просто зануритися у власні думки.

Втома поступово давалася взнаки. За вікном розпливалися вогні ліхтарів, повіки важчали. Заплющила очі лише на мить.

А потім знову опинилася в лісі.

Цього разу я не спостерігала за маленькою Яромирою збоку. Я була нею.

Босі ноги ступали по прохолодній землі, торкаючись моху й сухого листя. Над головою шелестіли гілки, пахло вологою травою та корою старих дерев. Десь неподалік дзюркотіла вода.

Відчувала кожен подих вітру, кожен рух, але не могла керувати власним тілом. Залишалося лише дивитися й запам’ятовувати.

За старим дубом стояла молода жінка.

Мама.

Знала це так само чітко, як і те, що не повинна виходити з-за дерева.

Вона нервово озиралася, стискаючи пальці. Нарешті повернулася до чоловіка, який стояв трохи осторонь.

Спочатку бачила лише високий силует. Та щойно незнайомець зробив крок уперед, усередині щось болісно здригнулося.

Влас.

Або хтось дуже схожий на нього.

Намагалася розгледіти його обличчя, але риси постійно розпливалися, наче сам сон не дозволяв мені впізнати чоловіка.

Він щось сказав, та я не почула слів. Лише побачила, як мама опустила погляд.

— Я не розумію, навіщо це потрібно…

Її голос долинав уривками, наче крізь воду.

Спробувала підійти ближче, покликати маму, попередити її, хоча сама не знала про що. Та ноги не слухалися, а губи залишалися нерухомими.

— …для її блага, — раптом почула я.

Ці слова прозвучали виразно.

Мама підняла голову.

— Але вона ще дитина…

Чоловік відповів тихо. До мене долетіло лише кілька слів:

— …не зараз…

Після короткої паузи він додав:

— …коли прийде час…

Решту поглинув шелест дерев.

Що вони вирішували щодо мене? Чому мама так боялася? І чому цей чоловік нагадував Власа?

Відчайдушно намагалася розчути бодай щось, запам’ятати його голос, але слова вислизали, щойно вдавалося вловити їхній зміст.

Раптом чоловік повернув голову.

Наші погляди зустрілися.

На коротку мить його обличчя стало чітким. Я побачила очі — знайомі до болю, такі, які неможливо було сплутати з іншими.

Зробила крок уперед.

Світ здригнувся, дерева розпливлися, а звуки лісу стихли.

— Ви впевнені, що це справді для її блага? — різко запитала мама.

У її голосі було стільки відчаю, що я ладна була кинутися до неї, схопити за руку, аби тільки не залишати саму з цим страхом.

Та не встигла.

Усе розсипалося на темряву.

— Яромиро…

Голос долинув здалеку.

— Яромиро, прокидайся.

Різко розплющила очі.

Переді мною було обличчя Власа, а за його плечем темнів будинок. Машина стояла біля мого подвір’я.

Я сиділа на пасажирському сидінні, стискаючи пальці на колінах.

Влас дивився на мене з тривогою.

І ці очі…

Мимоволі відсунулася до дверцят.

Він помітив цей рух, але наближатися не став.

— Ти як?

— Нормально.

— Щось сталося?

— Ні. Просто сон наснився.

Влас уважно вдивлявся в мене.

— Точно? — тихіше перепитав він.

Кивнула й відвела погляд до вікна.

— Хочеш розповісти?

— Ні. Там нічого особливого.

Відповіла надто швидко.

Взявшись за ручку дверей, захотіла якомога швидше опинитися вдома — подалі від його погляду й запитань.

— Добраніч, Власе.

— Яромиро…

Завмерла, не відпускаючи ручки. У його голосі було щось незвичне. Можливо, він хотів іще про щось запитати. А може, помітив, що мене налякав не просто сон.

Та озиратися не стала.

— Добраніч, — повторив він тихіше.

Вийшла з машини й поспішила до будинку.

Лише зачинивши двері, дозволила собі видихнути. Притулилася до них спиною й заплющила очі.

Переді мною знову постав ліс.

Мама. Чоловік, схожий на Власа. Розмова, у якій вирішувалося щось важливе для мене, поки я була надто малою, щоб зрозуміти бодай слово.

І ті очі.

Притиснула долоні до скронь. Сон здавався надто реальним: я досі відчувала прохолоду землі під босими ногами й чула мамин голос. Її страх відлунював у мені, а обличчя незнайомця не давало спокою.

Чому я бачила себе маленькою дівчинкою? Звідки знала розмову матері, якої не могла пам’ятати? І чому той чоловік так нагадував Власа?

Відповідей не було. Та вперше я замислилася, чи справді ці сни були лише видіннями. Можливо, вони повертали мене до дитинства — до того, про що я забула або чого ніколи не знала.

Якщо чоловіком у лісі справді був Влас, чи міг він знати про моє минуле набагато більше, ніж показував?

Тепер я вже не була певна, що хочу почути від нього правду.