Між правдою і довірою

Хлопці ненадовго відійшли від столика. Бориславу, схоже, потрібно було щось з’ясувати з персоналом, а Влас, як завжди, подався разом із ним.

Провела їх поглядом і повернулася до Світлани.

— Знаєш, я навіть рада, що ви повернулися раніше. Мені тебе не вистачало. Стільки всього сталося, що я вже не знаю, із чого почати.

— Тоді починай із найцікавішого. Я нікуди не поспішаю.

— Навіть не знаю, що тут найцікавіше. Останнім часом мені дедалі частіше здається, що я сходжу з глузду. Ці сни, Явдоха, дивні знаки… І це лише те, про що можу розповісти, не згадуючи всього іншого.

— Можеш почати з Явдохи. Ти ж сама її згадала.

Кивнула, обдумуючи, як краще пояснити свої підозри.

— Мені здається, вона щось про мене знає. Щось таке, чого не хоче розповідати.

— Я теж так думаю.

Здивовано поглянула на подругу.

— Ти?

— А що тебе дивує? Явдоха ніколи не була надто товариською. Трималася осторонь, а люди самі приходили до неї по пораду. Вона вислуховувала, щось підказувала — і на цьому все. А з тобою поводиться інакше.

— Саме це мене й насторожує.

— Мене теж. Особливо після того ворожіння. Вона ніби побачила щось таке, чого зовсім не хотіла бачити. А потім сама почала цікавитися тобою.

— І, здається, налякалася ще більше, ніж я.

Світлана задумливо провела пальцем по краю келиха.

— Можливо, вона просто намагається тебе попередити.

— Але про що?

— Якби ж я знала.

Зітхнула й відкинулася на спинку стільця.

— Чудово. Ще одна людина, яка знає щось, чого не знаю я.

— Схоже, останніми днями таких людей у тебе побільшало, — усміхнулася подруга.

Уже хотіла відповісти, та Світлана перевела погляд у бік виходу, куди відійшли хлопці.

— Гаразд, про Явдоху ще поговоримо. А зараз мене цікавить дещо інше.

— Що?

Вона красномовно кивнула в бік виходу.

— Вони.

Ледь стримала сміх.

— Влас і Радослав?

— А про кого ж іще?

На мить замислилася. Досі намагалася зрозуміти, чого хочуть від мене ці двоє. Тепер доводилося зізнатися собі, що я й сама не надто розумію, чого хочу від них.

— Вони дуже різні, — нарешті сказала я.

— Це я вже помітила. А ти?

Опустила погляд до келиха, пригадуючи останні зустрічі з кожним із них.

— Радослав завжди ніби знає, чого хоче. Не вагається, не боїться діяти. Поруч із ним я менше сумніваюся, бо він завжди знаходить рішення. Наче вже знає, до чого все має привести.

— І тобі це подобається?

— Іноді. З ним легко не думати про те, що буде далі. Але часом здається, що він веде мене за собою, навіть коли я ще не вирішила, чи хочу йти.

Світлана уважно слухала, не перебиваючи.

— А Влас зовсім інший. Він не намагається зайняти весь мій простір, не вимагає пояснень і не наполягає, коли я не хочу говорити. Просто залишається поруч. Навіть сьогодні, коли я сказала, що хочу побути сама, відповів, що буде поряд, якщо мені захочеться поговорити.

Мимоволі всміхнулася, згадавши його голос.

— І все одно тебе щось у ньому дратує, — зауважила Світлана.

— Звідки ти знаєш?

— Ми все ж таки не перший рік дружимо.

— Його загадковість, — визнала я. — Іноді здається, що бачу лише те, що він сам дозволяє мені побачити. Запитую про щось — він відповідає, але після його слів запитань стає ще більше.

— Можливо, йому просто потрібен час, щоб відкритися.

— А Радославу, виходить, час не потрібен?

Світлана не відразу відповіла. Її погляд затримався на мені, а тоді ковзнув до порожнього місця навпроти.

— Радославу я б не поспішала довіряти.

У її голосі більше не було усмішки.

— Чому?

— Не знаю. Просто він завжди ніби на крок попереду. Наче вже вирішив, куди тебе вести, а тобі залишається тільки погодитися.

Пригадалися слова Радослава про те, що він залишається поруч зі мною вже не лише через моїх батьків. А ще його реакція на Власа сьогодні ввечері.

— А Влас? — запитала я.

Світлана трохи помовчала, перш ніж відповісти:

— Не відштовхуй його тільки тому, що не можеш одразу зрозуміти.

Уважно подивилася на неї.

— Ти щось знаєш про нього?

На обличчі подруги промайнула ледь помітна усмішка, проте очі залишилися серйозними.

— Не більше за тебе.

Чомусь повірити їй не вдалося.

Світлана відвела погляд і взялася за келих.

— Просто деякі речі можуть виявитися зовсім не такими, якими здаються.

— Це ти зараз про що?

— Та ні про що конкретне.

Відповіла вона надто швидко.

— Світлано…

— Я справді не хочу говорити про те, чого сама не можу пояснити.

Могла б наполягти, поставити ще десяток запитань і спробувати витягнути з неї бодай щось. Але не хотіла перетворювати нашу зустріч на допит. Принаймні сьогодні.

Саме тоді до столика повернулися хлопці. Влас сів поруч зі мною, а Борислав нахилився до нього й тихо щось сказав. Влас відповів так само тихо.

— Про що ви там шепочетеся? — поцікавилася я.

Він перевів на мене погляд і ледь усміхнувся.

— Та нічого особливого.

Борислав теж усміхнувся — надто невимушено, як для людини, якій справді не було чого приховувати.

Перевела погляд з одного на іншого.

Знову недомовленість. Тільки тепер до Власа й Радослава додався ще й Борислав.

А Світлана…

Подивилася на подругу. Вона жваво розповідала чоловікові про їхню поїздку, усміхалася й час від часу торкалася його руки. Усе виглядало звично — саме так, як і мало бути між людьми, які кохають одне одного й не мають причин щось приховувати.

Та після нашої розмови сприймати її слова так само беззастережно, як раніше, вже не виходило.

Світлана не сказала нічого такого, що можна було б назвати брехнею. Вона просто не договорювала. І, можливо, мала на це свої причини.