Тіні між нами

— Нарешті.

У голосі Власа відчувалося полегшення, і я мимоволі усміхнулася.

— Щось сталося?

— Це я хотів тебе про це запитати. Ми домовлялися, що ти повідомиш, коли звільнишся, але ти так і не зателефонувала.

Глянула на годинник і лише тепер усвідомила, скільки часу минуло.

— Вибач, я заснула.

— Я вже почав хвилюватися.

Від цих слів стало тепло.

— Не хотіла тебе хвилювати.

— Тоді наступного разу просто напиши, що все добре.

— Домовилися.

На мить замовкла. Хотілося розповісти йому про сон: про маленьку дівчинку, яка знову бачила незнайому жінку, про одного чоловіка, чий погляд її лякав, і другого, в чиїх очах жила така туга, наче він давно втратив найдорожче.

Але я не знала, із чого почати.

— Ти де? — запитав Влас.

— Вдома.

— Може, зустрінемося? Прогуляємося, а потім щось придумаємо.

Усміхнулася.

— Я тільки за.

— Тоді за годину в центрі. І цього разу не зникай.

— Постараюся.

Він тихо засміявся.

— До зустрічі.

— До зустрічі.

Поклала телефон на коліна й ще кілька секунд сиділа нерухомо.

Найбільше мене непокоїло запитання дівчинки: «А зі мною точно все нормально?» Вона дивилася на мене так довірливо, ніби я могла пояснити, чому її мати плаче, хто та незнайома жінка і що пов'язує її з двома чоловіками.

А я не змогла навіть заспокоїти дитину.

Зрештою підвелася, щоб знову не змушувати Власа чекати.

Місто вже запалювало вечірні вогні. Денний гамір змінювався вечірнім: машини повзли нескінченним потоком, із кафе долинав сміх, а в темних шибках будинків множилися відбиття ліхтарів.

Влас чекав біля кав'ярні.

Побачивши мене, він усміхнувся.

— Ну нарешті. Я вже почав думати, що ти знову заснула.

— Я вчасно.

— Майже.

— Не починай.

— Добре, сьогодні пробачаю.

— Яка щедрість.

— Не звикай.

Ми рушили центральною вулицею.

Розмова швидко повернулася до звичайних речей — роботи, знайомих, планів на найближчі дні. Поруч із Власом було легко. Він не намагався заповнювати кожну паузу, не вимагав пояснень і не ставив запитань, на які я не хотіла відповідати.

Після останніх днів ця звичайність здавалася майже розкішшю.

Поки ми не оминули старий будинок на розі.

Я сповільнила крок.

На потемнілій цеглі хтось видряпав знак — кілька ліній, що сходилися донизу. Здалеку він скидався на звичайне графіті, але що довше я дивилася, то сильнішим ставало відчуття, що вже бачила його раніше.

Знак із моїх видінь.

Той самий чи лише схожий?

Не могла сказати напевно, проте відвести погляд не виходило.

— Що там? — запитав Влас.

— Знак. Мені здається, я його десь бачила.

Він простежив за моїм поглядом.

На мить його обличчя змінилося. Ледь помітно, але я встигла це помітити.

— Ходімо, — сказав він.

Ще раз глянула на цеглу.

— Ти знаєш, що це?

— Ні.

Відповів він надто швидко.

Перевела погляд на нього, та Влас уже рушив далі. Довелося наздоганяти.

Кілька кварталів ми пройшли мовчки. Я мимоволі вдивлялася в старі фасади й темні провулки, намагаючись зрозуміти, чому знак викликав таке сильне відчуття впізнавання.

— Щось не так? — запитав Влас.

— Не знаю. Сьогодні все якесь дивне.

Він уважно подивився на мене.

— Через сон?

Різко повернулася до нього.

— Звідки ти знаєш?

— Світлана розповіла, що ти знову бачила дивний сон. Вона хвилюється за тебе.

Замовкла.

— Але не переймайся, — додав Влас. — Я знаю далеко не все. Лише те, чим вона вважала за потрібне зі мною поділитися.

Мені не сподобалося, як легко він це сказав. Наче в цій історії існувала межа, яку всі, крім мене, чудово знали й старанно не переступали.

— Я не хотіла б зараз про це говорити.

— Добре.

Він не став розпитувати, і я була йому вдячна.

— Давай просто насолоджуватися вечором, — запропонувала я.

— Домовилися.

Ми рушили далі.

— Яромиро!

Почувши знайомий голос, озирнулася.

Світлана поспішала нам назустріч, а поруч із нею йшов Борислав.

— Ви що тут робите? — здивувалася вона.

— Гуляємо. А ви?

— Повернулися раніше, вирішили не чекати до кінця поїздки.

Борислав усміхнувся.

— Плани змінилися.

Світлана перевела погляд на Власа.

— Ви вже вечеряли?

— Ще ні.

— Тоді ходімо з нами. Ми якраз збиралися повечеряти.

Поглянула на Власа.

— Чому б і ні?

— Тоді ходімо, — підтримав Борислав.

Ресторан був неподалік.

Щойно ми зайшли всередину, стало зрозуміло, що Борислав тут не просто гість. Працівники віталися з ним, хтось коротко перемовлявся дорогою, а адміністратор одразу підійшов, щоб провести нас до столика.

Здивовано глянула на Світлану.

Вона всміхнулася.

— Я забула тобі сказати. Це його ресторан.

— Справді? І ти мовчав?

— Не було нагоди похвалитися, — спокійно відповів Борислав.

Світлана засміялася, а я похитала головою.

— Ви обоє майстри приховувати цікаві подробиці.

— Це ти ще не все знаєш, — пожартувала вона.

Уже збиралася відповісти, коли випадково глянула в бік бару.

І завмерла.

Радослав.

Він стояв біля стійки, розмовляючи з незнайомим мені чоловіком. Судячи з напружених облич і уривчастих реплік, розмова була далеко не приємною.

— Я не збираюся це обговорювати, — холодно промовив Радослав.

Чоловік щось відповів.

Радослав стиснув пальці на келиху.

— Я сказав — ні.

Саме в цю мить він підняв очі й побачив мене.

Його погляд затримався на моєму обличчі, а потім перемістився на Власа.

Вираз Радославового обличчя змінився. Пальці розтиснулися, губи торкнула коротка усмішка, у якій не було нічого привітного.