Чужий біль

Зрештою вдалося звільнитися раніше, хоча Радослав, схоже, не надто хотів мене відпускати. Раз у раз знаходив новий привід затримати ще на кілька хвилин, і щоразу я підозрювала, що справа зовсім не в роботі.

Хотілося одразу набрати Власа. Ми домовлялися зустрітися ввечері, і я вже взяла телефон, але вирішила спочатку трохи перепочити.

Влаштувавшись у кріслі, заплющила очі. Хотілося бодай кілька хвилин побути наодинці із собою, не думати про розкопки, дивні знаки й розмови, у яких усі щось недоговорювали.

Не помітила, як заснула.

Знову ліс.

Ті самі дерева, вузька стежка, туман між корінням. Я вже знала, куди вона веде, хоча не могла згадати, коли вперше опинилася тут.

Стежка привела до старого поваленого дерева.

На ньому сиділа маленька дівчинка.

Підійшла ближче. Вона підняла голову, і десь між деревами почувся тихий схлип.

— Це мама, — сказала дівчинка.

Озирнулася, намагаючись розгледіти когось у тумані.

— Чому вона плаче?

Дівчинка опустила очі й почала перебирати пальцями край сукні.

— Через мій сон.

Присіла поруч.

— Що тобі наснилося?

— Знову та сама жінка.

— Ти знаєш, хто вона?

Дівчинка похитала головою.

— Ні. Але мені здається, що я її знаю.

— Чому?

Вона приклала маленьку долоньку до грудей.

— Коли вона приходить, мені тут тепло.

— І зовсім не страшно?

— Ні. Вона гарна.

Дівчинка трохи помовчала, підбираючи слова.

— Не така, як усі. Наче вона не зовсім тут. Наче звідкись далеко прийшла. Але коли вона поруч, мені здається, що я вдома.

По спині пробіг холод.

— А що вона робить?

— Просто стоїть. Нічого не каже.

— Тоді звідки ти знаєш, що вона тобі рідна?

Дівчинка здивовано подивилася на мене.

— Знаю. Наче я її давно чекала.

Десь за деревами ворухнувся туман.

— А цього разу біля неї були ще двоє чоловіків, — раптом додала вона.

Насторожилася.

— Яких?

— Один мені не сподобався.

— Що він зробив?

Дівчинка обхопила себе руками.

— Страшно дивився. Не на мене, а на неї. Наче хотів, щоб вона нікуди не йшла.

Не стала квапити її, дозволяючи розповідати у власному темпі.

— А другий?

Обличчя дівчинки трохи прояснилося.

— Він теж був дивний.

— Страшний?

— Ні. Сумний.

Вона подивилася кудись у туман.

— Дуже.

— Що він робив?

— Просто дивився на неї. Але в нього були такі очі, наче він плакав.

— Хоча не плакав?

Дівчинка впевнено похитала головою.

— Ні. Просто йому було сумно.

Уважно дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, звідки в такої малої дитини стільки певності у власних відчуттях.

— Він хотів до неї підійти?

— Думаю, так.

— А чому не підійшов?

— Може, не можна було.

Вона опустила ноги з дерева й подивилася на мене.

— Мені його шкода.

— Чому?

Дівчинка відповіла не одразу.

— Бо він дивиться на ту жінку так, наче вона для нього найважливіша.

Відчула, як усередині щось стислося.

— Ти думаєш, він її любить?

— Так.

Вона сказала це просто, без жодного сумніву.

— Коли дивиться на неї, йому боляче.

Не знала, що відповісти. У словах дівчинки було щось таке, від чого ставало важко дихати, хоча я не розуміла чому.

— А потім? Що було далі?

Дівчинка потерла очі.

— Мама мене розбудила.

— Вона була поруч?

— Так. Запитала, що мені наснилося, і я їй усе розповіла.

— І про жінку, і про чоловіків?

Дівчинка кивнула.

— А потім мама знову заплакала.

Між деревами почувся тихий схлип. Мимоволі повернула голову, але нікого не побачила.

— Вона думає, що я не помічаю, — прошепотіла дівчинка, проводячи пальцем по шорсткій корі. — Але вона щоразу так робить.

— І що каже, коли ти запитуєш, чому плаче?

— Що все добре.

Дівчинка насупилася.

— Але я знаю, що не добре.

Раптом вона повернулася до мене.

— А ти знаєш, хто та жінка?

Похитала головою.

— Ні.

Дівчинка кілька секунд вдивлялася в моє обличчя, ніби намагалася зрозуміти, чи справді я кажу правду.

— А чому тоді, коли я про неї розповідаю, тобі теж сумно?

Завмерла.

Не помітила, що вона встигла це побачити.

— Не знаю.

Дівчинка опустила голову, а коли заговорила знову, у її голосі з'явилася тривога.

— А зі мною точно все нормально?

— Чому ти так думаєш?

— Бо мама плаче. І я весь час бачу ту жінку.

Вона підняла на мене очі.

— Може, зі мною щось не так?

Хотілося запевнити її, що все гаразд. Сказати, що сни нічого не означають і їй нема чого боятися.

Але слова застрягли в горлі.

Дівчинка чекала на відповідь, дивлячись на мене з такою довірою, що відвести погляд було майже неможливо.

— Може, ти зможеш мені підказати? — тихо запитала вона.

Відкрила рот, та в ту ж мить усе навколо здригнулося.

Ліс почав розчинятися в тумані. Дерева втрачали обриси, стежка зникала під білою пеленою, а дівчинка поволі віддалялася, хоча я не бачила, щоб вона рухалася.

— Зачекай!

Простягнула руку.

Вона зникла.

Разом із нею розтанув і ліс.

Останнім у тумані згас її голос:

— Яромиро...

Різко розплющила очі.

Кімната. Крісло. Телефон у руці.

Кілька секунд просто сиділа, намагаючись зрозуміти, де перебуваю. Серце билося надто швидко, а в грудях залишилося дивне відчуття, ніби я щойно втратила когось, кого мала обов'язково врятувати.

Сон. Лише сон.

Та переконати себе в цьому не виходило.

Знову й знову згадувала розповідь дівчинки: незнайому жінку, яку вона відчувала рідною, двох чоловіків і матір, яка плакала, намагаючись приховати від доньки свої сльози.