Причина бути поруч

Наступного дня приїхала на розкопки раніше, ніж зазвичай.

Після вчорашнього видіння хотілося повернутися до роботи. Страх нікуди не зник, але потрібно було переконатися, що земля під ногами залишається землею, каміння — камінням, а дивні знаки — лише знаками, яким я поки не знаходила пояснення.

Радослав уже був на місці. Стояв біля краю розкопу й гортав записи. Почувши мої кроки, підняв голову.

— Ти сьогодні рано. — Не хотілося залишатися вдома.

Він кілька секунд дивився на мене, ніби збирався про щось запитати, але зрештою простягнув чашку.

— Подумав, тобі знадобиться.

Здивовано глянула на каву.

— Дякую.

Зробивши ковток, відчула приємне тепло. Останніми днями поруч із Радославом ставало дедалі легше. Не потрібно було пояснювати кожну свою думку чи добирати слова. Ми могли мовчати, працювати, сперечатися через дрібниці — і це не створювало незручності.

Починала звикати до його присутності. Можливо, навіть швидше, ніж варто було.

Близько обіду саме очищала фрагмент кераміки, коли почула звук автомобіля.

На майданчик заїхала знайома машина.

Влас.

Він вийшов, зачинив дверцята й озирнувся. Щойно наші погляди зустрілися, на обличчі мимоволі з’явилася усмішка.

Влас відповів так само й підійшов ближче, оглядаючи розкоп.

— Як ти? Уже краще?

— Нормально. Цього разу можеш не хвилюватися.

Він затримав погляд на моїх руках.

— Знову працюєш із артефактами? Я ж казав берегти себе.

— А що мені ще робити? Сидіти вдома й чекати, поки все владнається?

— Хоча б іноді давати собі перепочинок.

— Це вже звучить як лекція.

— Тоді вважай, що я просто турбуюся.

Я всміхнулася. З Власом навіть звичайні слова набували іншого значення. Він не наполягав і не розпитував зайвого, але вмів помічати те, що я воліла залишати при собі.

Саме тоді помітила Радослава.

Він стояв трохи осторонь із розгорнутими записами, проте вже не читав. Уся його увага була прикута до Власа.

Той тим часом дістав із машини невеликий пакет і простягнув мені.

— Я дещо привіз. Світлана просила передати.

Зазирнувши всередину, завмерла.

Там лежала моя стара дерев’яна заколка для волосся — та сама, яку я загубила під час весільного гуляння.

— Де вона її знайшла?

— Біля будинку. Побачила й одразу згадала, що ти її шукала.

Обережно взяла заколку й провела пальцями по гладенькому дереву.

І раптом перед очима спалахнуло полум’я.

По той бік вогню стояв нечіткий силует. Чиїсь пальці повільно перебирали моє волосся, затримавшись біля потилиці.

Обличчя я не бачила. Не чула слів. Лише відчувала дивну близькість, від якої стискалося серце.

Різко відсмикнула руку.

— Що сталося? — Влас одразу помітив мою реакцію.

— Нічого. Просто дивне відчуття, щойно торкнулася заколки.

Він подивився на річ у моїй руці, а тоді знову на мене.

— Вона щось нагадала?

— Не знаю. Наче щось знайоме, але я не можу зрозуміти, що саме.

Влас не став розпитувати, хоча з його погляду було зрозуміло: моє пояснення його не переконало.

Радослав підійшов ближче.

— Може, зробимо перерву? Тобі не обов’язково сьогодні працювати через силу.

— Я нормально почуваюся.

— Добре. Просто хотів переконатися.

Він відповів спокійно, та перш ніж відвести погляд, знову подивився на Власа.

Той теж, здається, помітив цю коротку мовчазну сутичку, хоча нічого не сказав.

— До речі, я хотів запитати, чи вільна ти сьогодні ввечері, — звернувся Влас до мене.

Уже збиралася відповісти, коли Радослав випередив мене:

— У нас ще багато роботи.

Повільно повернула голову до нього.

Радослав, схоже, й сам зрозумів, як це прозвучало, бо після короткої паузи додав:

— Якщо ти, звісно, плануєш закінчити все сьогодні.

Влас перевів погляд із нього на мене, приховуючи ледь помітну усмішку.

— То мені краще запитати в тебе, а не в нього?

Ледве стримала сміх.

— Наскільки мені відомо, я ще не погоджувалася залишатися допізна.

— Тоді як щодо вечері? Якщо будеш вільна, напиши мені.

На мить замислилася.

— Добре. Ще не знаю, як усе складеться, але дам відповідь.

Влас кивнув і вже збирався йти, коли Радослав раптом запитав:

— Ти давно його знаєш?

Влас зупинився. Я здивовано подивилася на Радослава.

— Власа? Не так давно, але я довіряю тим, кому довіряє Світлана.

Радослав не відповів, тож продовжила:

— Вона ще з давніх часів уміє відчувати людей. Не знаю, як їй це вдається, але Світлана майже завжди розуміє, з ким варто мати справу, а від кого краще триматися осторонь.

Усміхнулася, згадавши подругу.

— Напевно, саме тому ми й подружилися. Вона відчула мене раніше, ніж я встигла зрозуміти її.

Цього разу Радослав не відвів погляду.

— І ти настільки їй довіряєш, що готова довіряти й тим, кого вона обирає?

— Не всім без винятку. Але якщо Світлана впускає людину у своє життя, у мене немає причин одразу від неї відвертатися.

На кілька секунд запала тиша.

Першим її порушив Влас:

— Тоді побачимося ввечері, якщо матимеш час.

— Домовилися.

Він попрощався й попрямував до машини. Проводжала його поглядом, аж поки автомобіль не зник за поворотом.

Коли повернулася до Радослава, той усе ще стояв на тому самому місці.

— Ти дивишся так, ніби щось сталося.

Він ледь усміхнувся.

— Мені просто не подобається цей чоловік.

Здивовано звела брови.

— Чому? Ти ж майже його не знаєш.

— Саме тому й не можу пояснити. Просто не довіряю йому.

— Це називається інтуїцією?

— Можливо.

Не втрималася від усмішки.

— Серйозно? Щойно ти сказав, що не знаєш, чому він тобі не подобається, а тепер уже не довіряєш?