Пам'ять каменю

Вперше за кілька ночей вдалося поспати без снів. Без вогню, уривків спогадів і чужих голосів, що переслідували навіть після пробудження.

Розплющивши очі, кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Прислухалася до себе, майже очікуючи, що за звичною тишею ось-ось проступить щось знайоме.

Але нічого не сталося.

І від цього раптом полегшало.

Можливо, мені справді просто потрібен був відпочинок. Останніми днями пошуки відповідей настільки поглинули мене, що я почала бачити загадки там, де їх не було.

Потягнулася до телефона. Екран залишався темним.

Жодного пропущеного дзвінка. Жодного повідомлення.

Десь усередині ще жевріла надія, що батьки все-таки зателефонують. Пояснять своє зникнення, скажуть бодай щось, що допоможе зрозуміти, чому моє минуле раптом перетворилося на суцільну загадку.

Та телефон мовчав.

— Досить, — тихо сказала сама собі.

Радослав написав ближче до обіду.

Як ти?

Довго дивилася на повідомлення, перш ніж відповісти.

Не знаю.

Відповідь прийшла майже одразу.

Це вже чесніше, ніж «нормально».

Мимоволі всміхнулася.

Можливо.

За кілька секунд з’явилося нове повідомлення.

Якщо хочеш, можемо ще раз переглянути старі документи. Я дещо згадав.

Що саме?

Поговоримо при зустрічі.

За годину ми вже сиділи в невеликій кав’ярні неподалік від розкопок. Радослав поклав переді мною кілька аркушів, скріплених металевою скобою.

— Копії старих документів. Знайшов у своєму архіві.

Взяла перший аркуш. Прізвище батька, дата, місце роботи, підпис. Жодних дивних позначок чи прихованих повідомлень — звичайні записи, які могли б нічого не означати, якби не обставини.

— Остання згадка про твого батька датована раніше, ніж я думав, — сказав Радослав.

Підняла голову.

— Наскільки раніше?

— Приблизно за два місяці до їхнього зникнення.

— І що це означає?

— Поки що нічого. Просто ще одна зачіпка.

Перегорнула сторінку, але наступний документ не містив нічого нового.

— Я вже не знаю, що шукати, — зізналася.

Радослав сперся ліктем на стіл.

— Тоді шукаймо не їх, а те, що вони залишили після себе. Людей, із якими працювали, старі адреси, знайомства, місця, куди могли повертатися. Навіть якщо самі вони зникли, не все навколо них могло зникнути разом із ними.

Провела пальцем по краю аркуша.

— А якщо й цього не вистачить?

— Шукатимемо далі.

Він не обіцяв, що ми неодмінно знайдемо відповіді. Просто говорив так, ніби наступний крок існував незалежно від того, наскільки важко його буде зробити.

— Чому ти мені допомагаєш? — запитала я.

Радослав відповів не відразу.

— Бо колись я знав твоїх батьків. І бачу, наскільки це для тебе важливо.

Кивнула. Поки що цієї відповіді було достатньо.

Після кав’ярні ми поїхали на розкопки.

Робота здавалася чи не єдиною річчю, яка досі підкорялася зрозумілим правилам. Глина залишалася глиною, камінь — каменем, а сліди людських рук у старих речах можна було досліджувати, не намагаючись відгадати, що вони приховують.

Принаймні зазвичай.

— Можеш сьогодні не працювати з артефактами, — зауважив Радослав, коли ми підійшли до розкопу.

— Не хочу почати боятися власної роботи через один випадок.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді працюй.

Присіла біля краю розкопу. Ми продовжили розчищати ділянку поблизу старої кам’яної кладки, де під шаром ґрунту поступово проступали обриси фундаменту.

Зосередилася на роботі, намагаючись не думати про батьків чи нічні видіння.

А потім помітила подряпину на відкритій поверхні каменя.

Спершу вона здалася випадковою. Та варто було придивитися уважніше, як усе навколо ніби відступило на другий план.

Три короткі лінії, що сходилися донизу.

Завмерла.

— Радославе.

Він підійшов ближче.

— Що?

Вказала на камінь.

— Ти це бачиш?

Він нахилився, уважно оглянув поверхню.

— Бачу. Схоже на навмисно нанесений знак.

Простягнула руку й торкнулася холодного каменю.

Світ зник.

Вогонь.

Його відблиски тремтіли перед очима, а жар обпікав шкіру. Під босими ногами була холодна земля. На мені лежало біле полотно, що ледь торкалося щиколоток.

Хтось тримав мене за руку.

— Не дивись.

Чоловічий голос пролунав зовсім поруч. Не могла розгледіти того, хто говорив, але його дотик здавався до болю знайомим.

Пальці ковзнули по моєму волоссю, затрималися біля потилиці. У цьому жесті було щось ніжне, майже заспокійливе, хоча все довкола навіювало тривогу.

Спробувала підняти голову.

Переді мною лежав камінь із тим самим знаком. Три лінії світилися червоним у відблисках полум’я.

На іншому боці вогню стояла ще одна постать. Обличчя ховалося в тіні. Видно було лише очі, що дивилися просто на мене.

— Не поспішай. Ще не час згадувати.

Чиїсь пальці торкнулися мого плеча.

— Яромиро.

Різко відсахнулася від каменя.

Переді мною стояв Радослав. Він тримав мене за передпліччя, а його погляд був зосередженим і незвично напруженим.

— Яромиро, подивися на мене.

Спробувала вдихнути глибше. Повітря здавалося холодним, хоча ще мить тому мене оточував вогонь.

— Ти знову щось побачила? — запитав він.

Кивнула.

— Я вже бачила це раніше.

— Уві сні?

— Так. Але цього разу було інакше.

Радослав відпустив мою руку, проте не відійшов.

— Що саме ти бачила?

Розповіла йому про вогонь, біле полотно, чоловічу постать, дотик до волосся й голос, який наказував не поспішати зі спогадами.

Радослав вислухав мовчки.

— Ти впевнена, що раніше бачила саме цей камінь?

— Ні. Я вже ні в чому не впевнена.