Обличчя, якого не пам’ятають

Вранці першою набрала Радослава.

— Я сьогодні не приїду на розкопки, — сказала, щойно він відповів. — Усе ж вирішила поїхати до батьків.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Хочеш, я поїду з тобою?

Ще вчора здавалося, що достатньо знайти адресу, приїхати й нарешті поставити запитання, які накопичувалися роками. Тепер навіть цей перший крок видавався не таким простим.

— Не потрібно.

— Можливо. Але я все одно можу поїхати.

У його голосі не було ані цікавості, ані жалю. Лише спокійна готовність допомогти, без зайвих запитань і спроб переконати.

Зрештою погодилася. Мабуть, вирушати туди було легше не самій.

Перш ніж їхати, вирішили перевірити все, що могли знайти про моїх батьків. Я відкрила старі записи, переглянула документи, спробувала відновити послідовність подій, які ще пам’ятала. Спочатку навіть відчула полегшення: сліди справді існували. Прізвища, місця роботи, старі адреси. Докази того, що моє дитинство не було вигадкою.

А потім інформація обірвалася.

Ніби хтось провів невидиму межу, за якою від моїх батьків не залишилося нічого.

Ми перевіряли адреси, шукали колишніх знайомих, переглядали доступні відомості. Та жодного надійного сліду не знайшлося. Ні актуальної адреси, ні номера телефону, за яким можна було б додзвонитися, ні людини, яка знала б, де вони тепер.

— Можливо, вони просто змінили місце проживання, — припустив Радослав.

— Обоє? І так, що ніхто не знає, куди вони поділися?

Він промовчав.

Я знову подивилася на екран, сподіваючись знайти бодай щось, за що можна було б зачепитися.

— Я пам’ятаю їх, — тихо сказала. — Пам’ятаю будинок. Кімнати. Їхні голоси.

— Я теж їх пам’ятаю, — озвався Радослав.

Підвела на нього погляд.

Останніми днями все частіше виникало відчуття, ніби реальність вислизає з рук. Знаки зникали, сни не давали жодних доказів, спогади поверталися уривками. А тепер не вдавалося знайти навіть людей, які були частиною мого дитинства.

Залишалися тільки двоє, хто міг підтвердити, що вони справді існували.

Я. І Радослав.

— Може, зі мною щось не так? — вирвалося мимоволі.

Він повернув голову.

— Чому ти так думаєш?

Відповіді не знайшлося. Раніше сама думка про це здавалася цілковитим абсурдом. Тепер, коли одне пояснення за одним відпадали, сумніви закрадалися навіть у те, що я вважала беззаперечним.

Найстрашніше було припустити, що власній пам’яті більше не можна довіряти.

Ми вже майже виїхали за місто, коли біля дороги помітила чоловіка.

Спершу погляд просто ковзнув повз нього. Та щось змусило обернутися.

Сиве волосся. Трохи сутула спина. Стара полотняна сумка в руці.

Я знала його.

— Радославе, зупини машину.

Він без зайвих запитань пригальмував.

Щойно дверцята відчинилися, чоловік озирнувся.

— Пане Миколо?

Він придивився до мене. Спочатку на обличчі відбилося здивування, та за мить змінилося впізнаванням.

— Яромира?

У грудях стислося від несподіванки. Зустріти когось із колишніх працівників батьків так далеко від їхнього будинку я не сподівалася. А тепер ця випадкова зустріч могла стати єдиною зачіпкою в пошуках.

— Ви працювали у моїх батьків?

— Працював. Давно це було.

— Ви знаєте, де вони тепер?

Микола похитав головою.

— Ні, дитино.

— Але ви їх пам’ятаєте?

— Звісно.

Він відповів просто й упевнено. Від цього стало трохи легше. Принаймні хтось іще пам’ятав моїх батьків — не лише я та Радослав.

— Розкажіть, будь ласка, що сталося перед їхнім від’їздом. Можливо, ви щось пам’ятаєте?

Микола замислився, перебираючи пальцями ручку сумки.

— Не знаю, чи зможу чимось допомогти.

— Спробуйте.

Він зітхнув.

— Одного дня до них прийшов чоловік.

— Хто?

— Не знаю. Раніше його не бачив.

— Ви з ним розмовляли?

— Ні. Я саме був неподалік і бачив, як він зайшов до будинку.

— А як він виглядав?

Микола насупився. Він довго мовчав, ніби намагався вихопити з пам’яті щось важливе, але щоразу натрапляв на порожнечу.

— Ось цього я й не можу сказати.

— Не пам’ятаєте?

— Ніби пам’ятаю, що бачив його. Але обличчя…

Він потер підборіддя й відвів погляд убік.

— Не можу відновити жодної риси.

По спині пробіг холод.

— Зовсім?

— Зовсім. Дивна річ. Пам’ятаю пальто. Пам’ятаю, що він був високий. Пам’ятаю, як за ним зачинилися двері. А обличчя — ніби його й не було.

Мимоволі затамувала подих.

Якби не все, що відбувалося останніми днями, ці слова можна було б списати на звичайну забудькуватість. Та тепер сама неможливість пригадати обличчя здавалася тривожнішою за будь-які подробиці.

— І що було потім? — запитала я.

— Майже одразу почалися зміни.

— Які саме?

— Твої батьки поспіхом розрахували всіх працівників.

Я не відразу збагнула почуте.

— Усіх?

— Усіх, — підтвердив Микола. — Без пояснень. Комусь віддали гроші того ж дня. Когось попросили більше не приходити зранку. Усе сталося так швидко, що ніхто нічого не встиг зрозуміти.

— Вони сказали, куди збираються їхати?

— Ні.

— Може, попередили когось? Залишили повідомлення?

Микола похитав головою.

— Наскільки я знаю, ні. Просто зникли.

Слова складалися в моторошну картину. Батьки раптово припинили все, що пов’язувало їх із колишнім життям, звільнили працівників і зникли. А перед цим до них приходив незнайомець, обличчя якого ніхто не міг пригадати.

— І після того ви їх більше не бачили? — уточнила я.

— Ні.

— А того чоловіка?

— Теж.

За спиною тихо клацнув поворотник. Повернувшись до машини, помітила Радослава за кермом. Він сидів нерухомо, дивлячись перед собою, а його пальці так сильно стискали кермо, що побіліли кісточки.