Дорога додому

Слова Власа знову й знову прокручувалися в думках.

Не поспішай.

Радослав сказав майже те саме. А перед очима стояла Явдоха.

Шукай тих, хто знав тебе першою.

Перевернулася на бік і заплющила очі, намагаючись відшукати в пам’яті бодай щось, що могло б пояснити їхню дивну обережність.

Натомість переді мною спалахнуло сонячне світло.

Стояла посеред лісу.

Цього разу він не здавався чужим. Сонце просочувалося крізь молоде листя, золотавими плямами лягало на траву. Зовсім поруч дзюркотів струмок, а в повітрі змішувалися запахи м’яти, вологої землі й чогось солодкого, ледь вловимого.

Кілька кроків — і я побачила дитину.

Маленька дівчинка сиділа навпочіпки біля коріння старого дерева. Їй було не більше трьох років. Світле волосся спадало на плечі, а на щоках проступали ямочки від усмішки.

Навколо неї метушилися крихітні лісові істоти. Листники ховалися в траві, визирали з-за коріння, перебігали від одного листка до іншого. Один обережно виглянув з-під широкого листя, і дівчинка простягнула до нього долоню.

— Не тікай, — засміялася вона. — Я тебе бачу.

Листник шелеснув, наче образився на таку недовіру, а тоді спритно видерся їй на долоню.

Дівчинка розсміялася ще голосніше.

Мимоволі всміхнулася й сама. У цій картині було стільки тепла й безтурботності, що на мить забула про все, що останнім часом не давало мені спокою.

А тоді почула жіночий сміх.

Під деревом стояла молода жінка. Світле волосся спадало їй на плечі, а на обличчі грала така тепла усмішка, що в мене раптом перехопило подих.

Я знала її.

Не могла пояснити звідки, не пригадувала жодної зустрічі. Просто знала — так само, як іноді впізнавала місця, у яких ніколи не бувала.

Дівчинка підвелася й підбігла до жінки, обійнявши її за ноги.

— Мамо!

Слово прозвучало так природно, ніби інакше й бути не могло.

У грудях защеміло. Не від страху, а від туги за чимось утраченим, чого я навіть не могла назвати.

Жінка нахилилася до дитини й провела пальцями по її волоссю.

Тим самим рухом.

Тим самим ніжним дотиком, який уже приходив до мене в інших снах.

Біле полотно. Тепло вогню. Чиїсь пальці у волоссі.

Образи промайнули так швидко, що не встигла вхопитися за жоден. Та відчуття залишилося — гостре, майже болісне, наче стояла за крок від спогаду, який роками намагалася повернути.

Жінка підняла очі й подивилася просто на мене.

— Ти прийшла, — тихо сказала вона.

Хотіла відповісти, але не змогла вимовити й слова.

— Хто ви?

Жінка сумно всміхнулася.

— Довго ж ти йшла.

Замість відповіді вона озирнулася на ліс.

Листники стихли. Струмок, здавалося, теж приглушив свій голос. Навіть вітер завмер у кронах.

— Тоді й ліс тебе пам’ятатиме, — промовила жінка.

Її слова відгукнулися в мені чимось знайомим.

Вони тебе впізнали.

Так сказали лісові істоти біля старої верби. Принаймні саме так я запам’ятала їхні слова.

Ступила ближче.

— Я нічого не пам’ятаю.

Жінка подивилася на мене так, ніби чула це не вперше.

— Серце не забуває всього.

Хотіла запитати, що вона має на увазі. Чому її голос викликає в мені таку тугу. Чому дивлюся на незнайомку й відчуваю, ніби втратила щось важливе задовго до того, як навчилася розуміти власні почуття.

Та за деревами щось ворухнулося.

Між стовбурами рухалася темрява. Не звичайна тінь від густих крон, а щось густе й неприродне, що повільно наближалося до галявини.

Усмішка зникла з обличчя жінки.

Вона притиснула дівчинку до себе й прошепотіла їй щось на вухо. Дитина перестала сміятися та міцно обхопила матір за шию.

— Що ви сказали? — запитала я.

Жінка знову подивилася на мене. Тепер у її очах був страх.

— Ти все одно знайдеш дорогу додому.

— Куди додому? Хто ви? Скажіть мені!

Темрява наближалася.

Кинулася вперед.

— Зачекайте!

Але жінка вже відвернулася. Листники зникли в траві, сонячні плями згасли, а знайомий ліс почав розчинятися в темряві.

Останнє, що я побачила, — її долоню на голові дівчинки.

А потім усе зникло.

Прокинулася різко, наче виринула з глибокої води.

У кімнаті було темно. Кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись заспокоїти дихання. Серце билося так швидко, ніби я справді щойно тікала від чогось.

Провела долонею по волоссю — саме там, де уві сні мене торкалися пальці тієї жінки.

Перед очима все ще стояла маленька дівчинка.

Я знала її.

Ні, не просто впізнала. Я знала, ким вона була.

Це була я.

Не вигаданий образ і не чужа дитина, побачена уві сні. У її обличчі, сміхові, у тому, як вона тягнулася до жінки, не сумніваючись, що поруч із нею їй нічого не загрожує, я впізнала себе.

А от саму жінку згадати не могла.

Сіла на ліжку й підтягнула до себе ковдру.

Серце не забуває всього.

Можливо, саме тому старі речі викликали в мені дивні відчуття, а ліс здавався знайомим, хоча я не могла пояснити чому.

Явдоха говорила про тих, хто пам’ятає. Листники впізнали мене. Радослав і Влас застерігали від поспішних рішень, але жоден не пояснював, чого саме остерігається.

А тепер мені наснилася жінка, яка дивилася на мене так, наче чекала все моє життя.

І назвала мене тією, що нарешті повернулася.

Більше не хотіла чекати.

Якщо це була гра пам’яті, мала з’ясувати, звідки взялися ці образи. А якщо спогад — у моєму минулому залишилося щось, про що я досі нічого не знала.

Потягнулася до телефона.

Номер батьків пам’ятала напам’ять, хоча давно не мала потреби телефонувати першою.

Палець завис над екраном.

Не знала, що скажу, якщо вони відповідатимуть. Чи наважуся запитати про ту ніч, лікарню, про те, що мені снилося. Та якщо знову відкладу цю розмову, то й далі шукатиму відповіді в чужих словах, натяках і мовчанні.