Що ближче, то небезпечніше

Увечері знову залишилася сама.

Після цілого дня серед людей і розкопок тиша в будинку здавалася незвичною. Поставивши чайник, переодягнулася й вмостилася біля вікна.

У думках плуталися розмова з Радославом, слова Явдохи й майбутня зустріч із батьками. Навіть Влас, який раніше вмів заспокоїти самою своєю присутністю, останнім часом дедалі частіше залишав мої запитання без відповідей.

Ніхто не забороняв шукати правду. Проте кожен, із ким заходила про неї мова, радив не поспішати.

Телефон задзвонив саме тоді, коли знову згадала Радослава.

На екрані висвітилося ім’я Власа.

Хотілося почути його голос, та водночас не знала, про що говоритиму. Між нами накопичилося забагато невисловленого, і звичайне привітання вже не здавалося таким простим, як раніше.

Утім, дзвінок прийняла.

— Привіт.

— Нарешті.

Не помітила, як усміхнулася.

— Ти чекав?

— Трохи. Хотів дізнатися, як ти.

— Нормально.

— Просто нормально?

— Власе, я справді в порядку.

— Добре. Не буду допитувати.

Він говорив спокійно, але мою стриманість, напевно, помітив. Раніше я неодмінно розповіла б про день на розкопках, знахідки й дивне відчуття, яке виникло біля каменю. Тепер навіть перед ним добирала слова, ніби боялася сказати зайве.

Це дратувало чи не найбільше.

— Я сьогодні говорила з Радославом, — озвалася нарешті.

— Про роботу?

— І про батьків.

На іншому кінці запала тиша.

— Вирішила зустрітися з ними?

— Ще ні. Але збираюся.

— А Радослав що?

— Радив не поспішати. Сказав, що минуле не завжди хоче, щоб до нього поверталися.

Фраза прозвучала дивно навіть для мене. Наче йшлося не про звичайну розмову з батьками, а про щось, чого краще взагалі не торкатися.

— І що ти думаєш? — запитав Влас.

— Що він знає про моїх батьків більше, ніж говорить. Колись працював із ними, але нічого конкретного так і не пояснив.

— Зрозуміло.

— Ти теж вважаєш, що мені не варто з ними зустрічатися?

— Я вже казав: не поспішай.

— Це не відповідь.

Влас тихо видихнув.

— Я не знаю, що саме ти від них почуєш. І не можу вирішувати за тебе, чи готова ти до цієї розмови.

— Але ти теж щось приховуєш?

Запитання зірвалося з язика раніше, ніж устигла його обдумати.

Він замовк. Пауза затягнулася настільки, що я почала шкодувати про свою прямолінійність. Нарешті Влас заговорив:

— Яромиро, не хочу, щоб ти приймала рішення лише тому, що хтось сказав тобі, ніби так треба.

— А якщо я просто хочу знати правду?

— Тоді шукай її. Але не дозволяй іншим вирішувати, що тобі робити далі.

Важко було сперечатися з такими словами. Влас не відмовляв мене від зустрічі й не намагався переконати, що я помиляюся. Проте й на моє запитання не відповів.

— Я можу допомогти, якщо захочеш, — додав він. — Поїхати з тобою або просто побути поруч.

Заплющила очі.

Саме цього й хотілося — знати, що він поруч. Та водночас лякала думка, що за його присутністю знову сховаюся від незручних запитань, дозволивши комусь іншому вирішувати, скільки правди мені можна витримати.

— Не треба. Я ще не вирішила, чи готова до цієї зустрічі.

— Добре.

— Спочатку хочу все обдумати.

— Я розумію.

Пальці мимоволі стиснули край рукава. Так і кортіло запитати, чого він боїться, що знає про моє минуле й чому останнім часом так обережно добирає слова. Але ще одна ухильна відповідь могла зіпсувати навіть те крихке порозуміння, яке залишалося між нами.

Тож змінила тему:

— Як там молодята?

У голосі Власа одразу з'явилася усмішка.

— Якщо ти про Світлану й Борислава, то вони майже офіційно забули, що існує решта світу.

Щиро засміялася.

— Невже все настільки серйозно?

— Вони вже надіслали мені фотографію сніданку.

— Не може бути!

— Ще й як може. Борислав із чашкою кави, море на задньому плані, а Світлана повідомляє, що це найкращий ранок у її житті.

— Вона щаслива.

— Дуже.

Ми ще трохи поговорили про молодят. Влас розповів, як Борислав несподівано виявився романтиком, а я пригадала, як Світлана перед весіллям хвилювалася через кожну дрібницю.

На кілька хвилин усе стало простішим. Ми жартували, згадували знайомі моменти й говорили про звичайні речі, не боячись зачепити щось болюче.

Майже як раніше.

Та щойно розмова стихла, між нами знову повисло невисловлене.

— Мабуть, піду відпочивати, — сказала я.

— Добре.

Влас помовчав, а тоді покликав:

— Яромиро?

— Що?

— Якщо щось буде, подзвони мені.

— Добре.

— І не зникай.

Останні слова прозвучали тихіше. Без докору й без звичної впевненості. Лише прохання, яке він, здається, не хотів вимовляти вголос.

Міцніше стиснула телефон.

— Не зникну.

Ми попрощалися.

Ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, перш ніж покласти його на стіл. Хотілося передзвонити, сказати, що я не серджуся й не хочу віддалятися. Що мені просто страшно довіритися людині, яка, можливо, знає про мене більше, ніж готова розповісти.

Та ще страшніше було почути відповідь, до якої не готова.

Зрештою телефон залишився на столі, а я пішла готуватися до сну.

Завтра на мене чекали розкопки, робота й звичайні справи. Але насамперед — розмова з батьками. Цього разу відкладати її не збиралася.

І якщо Влас справді хотів залишатися поруч, йому доведеться прийняти: тепер я сама вирішуватиму, куди веде мене пошук правди.