Не все варто згадувати

Розкопки зустріли мене тишею.

Після двох днів весільного галасу це було майже полегшенням. Пахло вологою землею, над ділянками шелестіли дерева, а неподалік перегукувалися люди, зайняті роботою.

Радослав чекав біля намету, де зберігали знайдені артефакти.

— Не передумала? — запитав замість привітання.

— Поки що ні.

— Тоді ходімо. Покажу, що знайшли.

Ми рушили між розміченими ділянками. Радослав пояснював, де виявили залишки фундаменту, показував фрагменти кераміки й металеві деталі, які вже витягли із землі.

Слухала уважно. Робота повертала до звичного світу, де кожна річ мала свої властивості, походження й приблизну дату. Тут можна було поставити запитання, дослідити знахідку й шукати відповідь, а не вгадувати, що ховається за чужими словами.

Принаймні так мало бути.

— Ось тут знайшли той фрагмент, — сказав Радослав.

Біля розкопу землю вже обережно зняли, відкривши нерівну поверхню каменю. На ній виднілися неглибокі подряпини.

Звичайні сліди часу.

Та погляд мимоволі затримався на них.

Ці лінії здавалися знайомими. Не схожими на щось бачене раніше — саме знайомими, наче колись я вже знала їхнє значення.

Перед очима спалахнуло багаття.

Різко випросталася.

— Усе гаразд? — запитав Радослав.

— Так. Просто задумалася.

Він уважно подивився на мене, але розпитувати не став.

— Можемо почати з іншої ділянки.

— Ні. Упораюся.

— Як скажеш.

Подобалося, що він не намагався оберігати мене від кожної дрібниці. Радослав просто працював поруч, і це допомагало зосередитися.

До обіду ми встигли розглянути кілька знахідок і навіть посперечатися через уламок кераміки.

— Усе одно думаю, що це частина ритуального посуду, — сказала я.

— А мені здається, ти просто хочеш бачити ритуал у всьому, що пов’язане з цим місцем.

— Можливо. Але це ще не означає, що помиляюся.

Радослав усміхнувся.

— Оце вже більше схоже на реставраторку, про яку мені розповідали.

Відклала уламок.

— Мої батьки?

Усмішка ледь помітно зникла з його обличчя.

— Можливо, — відповів він після короткої паузи.

— Ти їх знав?

— Працював із ними.

— І нічого не хочеш розповісти?

Він глянув на мене, ніби оцінював, наскільки серйозно я налаштована.

— Поки що краще повернімося до роботи.

Відповідь не сподобалася, проте наполягати не стала. Принаймні зараз вистачало справжньої роботи, щоб не витрачати весь день на спроби витягнути з нього слова.

Ми перепочили біля старої верби. Радослав дістав термос і налив каву в дві керамічні чашки.

Зігріваючи долоні об свою, нарешті наважилася сказати те, про що думала від самого ранку.

— Хочу зустрітися з батьками.

Радослав завмер лише на мить, але цього вистачило, щоб я помітила його реакцію.

— Чому саме зараз?

— Бо хочу знати, що сталося зі мною тієї ночі.

Він повільно повертав чашку в руках.

— Думаєш, вони розкажуть правду?

— Не знаю. Але якщо не запитаю, то точно нічого не дізнаюся.

Радослав опустив погляд.

— Яромиро, не поспішай із цією розмовою.

Ледь стримала сміх. Знову те саме — наче всі навколо змовилися повторювати одне й те саме.

— Чому? Ти ж сам із ними працював. Знаєш, які вони?

— Саме тому й раджу подумати.

— Вони зробили щось погане?

— Я цього не казав.

— Але й заперечити не можеш.

Радослав підняв на мене очі. Цього разу він не усміхався.

— Не хочу говорити про людей те, чого не можу довести.

Це прозвучало переконливо. І все ж він старанно оминав головне.

— Тоді скажи хоча б, чому вважаєш, що мені не варто з ними зустрічатися.

— Бо ти сподіваєшся отримати відповіді, а можеш почути те, до чого не готова.

— Це вже вирішувати мені.

Він помовчав, а тоді кивнув.

— Мабуть, так.

Його згода здивувала. Очікувала чергової загадкової фрази, проте Радослав більше не намагався мене переконувати.

Ми допили каву й повернулися до роботи.

Решту дня майже не згадувала про нашу розмову. Радослав показав матеріали, які хотів передати для подальшого дослідження, пояснив, що вже вдалося встановити щодо знайдених предметів, і запропонував долучитися до наступного етапу робіт.

Поруч із ним було легко. Він не змушував вгадувати кожну його думку й не намагався запевнити, що все дивне, що зі мною відбувається, — лише плід уяви.

З Власом усе було інакше.

Мене тягнуло до нього, навіть коли його мовчання дратувало. Хотілося довіряти, але щоразу, коли наближалася до чогось важливого, він відступав за звичну стіну стриманості.

Радослав принаймні дозволяв мені самій ухвалювати рішення.

Чи не тому так охоче повірила, що з ним усе простіше?

Коли ми закінчили, сонце вже хилилося до лісу. Зібрала речі й попрямувала до машини. Радослав пішов слідом.

— Увечері надішлю тобі матеріали, — сказав він. — Переглянеш і скажеш, що думаєш.

— Добре. Дякую за сьогодні.

Уже взялася за ручку дверцят, коли він додав:

— І все-таки не поспішай із батьками.

Озирнулася.

— Я почула тебе, Радославе. Але поговорити з ними все одно доведеться.

Він кілька секунд дивився на мене, а тоді відступив.

— Тоді хоча б не йди на цю розмову, не підготувавшись.

— Підготувавшись до чого?

Радослав ледь помітно похитав головою.

— До того, що вони можуть не відповісти на твої запитання.

Цього разу більше випитувати не стала.

Сіла в машину й завела двигун. У дзеркалі заднього виду Радослав усе ще стояв біля розкопу.

Його слова не виходили з голови, але рішення вже було ухвалене.

Удома знайду номер батька й зателефоную йому. Не проситиму пояснень навмання й не починатиму з усіх дивних речей, які зі мною сталися. Спершу запитаю про ту ніч, про лікарню й про те, чому мені ніколи не розповідали більше, ніж одну й ту саму версію.