Наречена Велеса

Минуле повертається за мною

Весілля закінчилося майже непомітно.

Ще зовсім недавно галявина була наповнена музикою, сміхом і голосами. Тепер вогнище дотліювало, столи спорожніли, а гості один за одним почали роз’їжджатися.

Ми зі Світланою ніяк не могли попрощатися.

— Ти точно не передумаєш? — вкотре запитала вона, обіймаючи мене. — Можеш залишитися хоча б до завтра.

— Якщо залишуся, ти мене вже не виженеш.

— А я й не збираюся.

Я засміялася.

— Тобі тепер є з ким жити. Не забувай про чоловіка.

Світлана скоса глянула на Борислава.

— Він потерпить.

— Я все чую, — усміхнувся він.

Я подивилася на них і відчула, як усередині стає тепло.

Хотілося запам’ятати саме цей момент.

Світлану, яка нарешті стала дружиною коханого чоловіка. Борислава, який дивився на неї так, ніби навколо більше нікого не існувало.

Просто щастя.

Без дивних знаків.

Без шепоту в лісі.

Без думок про минуле.

— Напишеш, коли доїдеш? — запитала Світлана.

— Напишу.

— І коли заселишся.

— І це теж.

Вона кивнула, але відпускати мене все одно не поспішала.

— Бережи себе, Яро.

— Ти теж.

Борислав підійшов ближче.

— Повертайся.

Я усміхнулася.

— Обов’язково.

Нарешті я сіла в машину.

Світлана ще довго стояла поруч із чоловіком і махала мені рукою. Я відповідала, доки вони не зникли за поворотом.

Лише тоді зрозуміла, наскільки втомилася.

Два дні весілля мали залишити після себе тільки приємні спогади.

Але чомусь я вже відчувала: разом із ними закінчилося щось інше.

І почалося нове.

Будинок неподалік від розкопок виявився невеликим і тихим.

Саме таким, який мені зараз був потрібен.

Я занесла речі всередину, відчинила вікно й озирнулася.

На підвіконні стояла невелика дерев’яна скринька.

Я взяла її до рук.

На кришці був вирізаний знак.

Коло з трьома короткими лініями.

Я завмерла.Той самий.

Пальці торкнулися дерева.

Перед очима спалахнуло полум’я.Біле полотно.Каміння.Чиясь рука.

Я різко відсмикнула пальці.

Образ зник так само швидко, як і виник.

Кілька секунд я просто дивилася на скриньку.

Потім поставила її назад. Не відкрила. Чомусь не наважилася.

За вікном темнів ліс. Між деревами щось промайнуло. Я придивилася.Нічого.Лише тіні.

Після всього, що сталося за останні дні, я вже не знала, чому дивуюся більше — дивним речам чи власній готовності в них повірити.

Я зачинила вікно.

Цієї ночі хотілося лише одного — виспатися.

Не вийшло.

Спочатку я почула рівномірне пищання.

Раз.

Ще раз.

Потім відчула різкий запах ліків.

Розплющила очі.

Білі стіни.Стеля.Світло над головою.Лікарня.

Я лежала на тому самому ліжку, яке пам’ятала з шістнадцяти років. Тільки тепер знала: це сон.

Або спогад.

За дверима хтось тихо розмовляв.

— Як вона?

— Стабільна.

— А пам’ять?

Пауза.

— Нічого.

— Взагалі?

— Поки що.

Я завмерла.

— А те, що було до цього?

— Не згадує.

— Ти впевнений, що вона справді втратила?

Тиша.

— Не знаю.

— Тоді чому вона нічого не пам’ятає?

Ще одна пауза.

— Можливо, це не втрата.

— А що?

Відповідь прозвучала майже пошепки:

— Захист.

По шкірі пробіг холод.

— Якщо вона згадає?

— Тоді все почнеться знову.

— А якщо не згадає?

Цього разу мовчання тривало довше.

— Можливо, так буде краще.

— Для неї?

— Для всіх.

Я почула кроки.

Двері відчинилися.

Хтось зайшов до палати.

Я намагалася розплющити очі, але тіло знову не слухалося.

— Вона нічого не пам’ятає, — сказав хтось зовсім близько.

— Тоді що тепер?

— Тепер?

У голосі прозвучала втома.

— Чекатимемо.

— Стільки років чекали…

— Досить.

Тиша.

А потім:

— Тепер кожен має піти своїм шляхом.

Кроки віддалилися. Двері зачинилися. Я прокинулася різко.

Темна кімната.Нове помешкання. Ліс за вікном.

Серце билося так сильно, що віддавало у скроні.

Я сіла на ліжку й кілька секунд просто намагалася віддихатися.

Цього разу сон не розтанув. У голові чітко звучали слова: Вона справді втратила?

Що саме? Пам’ять?Дар? Чи щось інше, для чого я навіть не мала назви?

Усе життя після тієї ночі мені залишили одну версію подій.

Я нібито не витримала контролю батьків. Нібито сама завдала собі поранень. Нібито лікарня стала початком нового життя.ьА якщо це була лише частина правди? Якщо хтось знав, що насправді сталося?

Я підвелася й підійшла до вікна.

За склом темнів ліс.

Десь там, за деревами, знаходилося місце розкопок.

Завтра я мала туди поїхати.

І раптом я знову згадала слова Явдохи.

Шукай тих, хто знав тебе першою.

Мої батьки могли приховувати частину правди.

Але тепер я вже не була впевнена, що відповідь стосується лише їх.

Можливо, те, що сталося тієї ночі, залишилося десь тут.

У цьому лісі.

Серед старого каміння.

Я торкнулася холодного скла.