Те, що повертається...

Весілля закінчилося майже непомітно.

Ще зовсім недавно галявина була наповнена музикою, сміхом і голосами. Тепер вогнище дотліювало, столи спорожніли, а гості один за одним почали роз’їжджатися.

Ми зі Світланою ніяк не могли попрощатися.

— Ти точно не передумаєш? — вкотре запитала вона, обіймаючи мене. — Можеш залишитися хоча б до завтра.

— Якщо залишуся, ти мене вже не виженеш.

— А я й не збираюся.

Я засміялася.

— Тобі тепер є з ким жити. Не забувай про чоловіка.

Світлана скоса глянула на Борислава.

— Він потерпить.

— Я все чую, — усміхнувся він.

Я подивилася на них і відчула, як усередині стає тепло.

Хотілося запам’ятати саме цей момент.

Світлану, яка нарешті стала дружиною коханого чоловіка. Борислава, який дивився на неї так, ніби навколо більше нікого не існувало.

Просто щастя.

Без дивних знаків.

Без шепоту в лісі.

Без думок про минуле.

— Напишеш, коли доїдеш? — запитала Світлана.

— Напишу.

— І коли заселишся.

— І це теж.

Вона кивнула, але відпускати мене все одно не поспішала.

— Бережи себе, Яро.

— Ти теж.

Борислав підійшов ближче.

— Повертайся.

Я усміхнулася.

— Обов’язково.

Нарешті я сіла в машину.

Світлана ще довго стояла поруч із чоловіком і махала мені рукою. Я відповідала, доки вони не зникли за поворотом.

Лише тоді зрозуміла, наскільки втомилася.

Два дні весілля, які мали залишити після себе тільки приємні спогади, чомусь відчувалися початком чогось зовсім іншого.

Будинок неподалік від розкопок виявився невеликим і тихим.

Саме таким, який мені зараз був потрібен.

Я занесла речі всередину, відчинила вікно й озирнулася.

На підвіконні стояла невелика дерев’яна скринька.

Я взяла її до рук.

На кришці був вирізаний знак — коло з трьома короткими лініями.

Пальці торкнулися дерева.

Перед очима на мить спалахнуло полум’я.

Я відсмикнула руку.

Образ зник так само швидко, як і виник.

Я кілька секунд дивилася на скриньку.

Потім поставила її назад.

За вікном темнів ліс.

Між деревами щось промайнуло.

Я придивилася.

Нічого.

Лише тіні.

Після всього, що сталося за останні дні, я вже не знала, чому дивуюся більше — дивним речам чи власній готовності в них повірити.

Я зачинила вікно.

Цієї ночі хотілося лише одного — виспатися.

Не вийшло.

Спочатку я почула рівномірне пищання.

Раз.

Ще раз.

Потім відчула різкий запах ліків.

Розплющила очі.

Білі стіни.

Стеля.

Світло над головою.

Лікарня.

Я лежала на тому самому ліжку, яке пам’ятала з шістнадцяти років.

Тільки тепер знала: це сон.

Або спогад.

За дверима хтось тихо розмовляв.

— Як вона?

— Стабільна.

— А пам’ять?

Пауза.

— Нічого.

— Взагалі?

— Поки що.

Я завмерла.

— А те, що було до цього?

— Не згадує.

— Ти впевнений, що вона справді втратила?

Тиша.

— Не знаю.

— Тоді чому вона нічого не пам’ятає?

Ще одна пауза.

— Можливо, це не втрата.

— А що?

Відповідь прозвучала майже пошепки:

— Захист.

По шкірі пробіг холод.

— Якщо вона згадає?

— Тоді все почнеться знову.