Відголоски втраченого

Весілля закінчилося майже непомітно.

Ще кілька годин тому галявина гуділа від музики й голосів, а тепер вогнище дотліювало, столи спорожніли, і гості один за одним роз’їжджалися.

Ми зі Світланою ніяк не могли попрощатися.

— Ти точно не передумаєш? — запитала вона, обіймаючи мене. — Можеш залишитися хоча б до завтра.

— Якщо залишуся, ти мене вже не виженеш.

— А я й не збираюся.

Я засміялася.

— Тепер у тебе є чоловік. Не забувай про нього.

Світлана скоса глянула на Борислава.

— Він потерпить.

— Я все чую, — усміхнувся він.

Дивлячись на них, ловила себе на бажанні запам’ятати цю мить. Світлану, щасливу й трохи розгублену після весілля. Борислава, який дивився на неї так, ніби навколо більше нікого не існувало.

Хотілося, щоб у їхньому житті все було просто. Щоб найбільшими турботами залишалися побутові дрібниці, плани на завтра й суперечки про те, хто сьогодні миє посуд.

Без дивних знаків. Без голосів із темряви. Без минулого, яке раптом почало нагадувати про себе.

— Напишеш, коли доїдеш? — запитала Світлана.

— Напишу.

— І коли заселишся.

— І це теж.

Вона ще раз міцно мене обійняла.

— Бережи себе, Яро.

— Ти теж.

Борислав підійшов ближче.

— Повертайся.

— Обов’язково.

Нарешті вдалося сісти в машину. Світлана залишалася поруч із чоловіком і махала на прощання, доки їхні постаті не зникли за поворотом.

Лише тоді напруга почала відступати.

Два дні весілля мали залишити по собі приємну втому й теплі спогади. Натомість разом зі мною їхали запитання, на які ніхто не хотів відповідати, і дедалі виразніше відчуття, що звичне життя залишилося десь позаду.

Будинок неподалік від розкопок виявився невеликим і затишним. Саме таким, який зараз був потрібен.

Речі опинилися всередині, найнеобхідніше — на своїх місцях. Відчинене вікно впустило до кімнати прохолодне повітря із запахом хвої та вологого листя.

Тиша.

Жодної музики, розмов чи чужих поглядів. Нарешті можна було побути на самоті й спробувати розібратися в усьому, що сталося останніми днями.

Та, повернувшись до валізи, помітила на підвіконні невелику дерев’яну скриньку.

Стара, але добре доглянута. На кришці вирізьблений знак — коло з трьома короткими лініями.

Подих на мить завмер.

Той самий символ був на вишитому полотні, яке бачила під час весілля.

Обережно торкнулася різьблення.

Світ перед очима здригнувся.

Полум’я. Біле полотно. Каміння. Чиясь рука, що торкалася моєї.

Пальці мимоволі відсмикнулися.

Видіння зникло так само раптово, як з’явилося. Кілька секунд не могла відвести погляду від скриньки, ніби напружене очікування могло повернути втрачений образ.

Даремно. Спогад розсипався, залишивши по собі тільки тривогу.

Рука потягнулася до кришки, але завмерла за кілька сантиметрів від неї.

А що, як цього разу всередині виявиться не просто чергова загадка, а відповідь, до якої ще не готова?

Не зараз.

Завтра розпитаю, звідки тут ця річ і кому вона належала. А поки що потрібно було бодай трохи поспати.

Поставила скриньку на місце, зачинила вікно й лягла.

Заснула майже відразу.

Але відпочити не вдалося.

Спочатку почулося рівномірне пищання.

Раз. Ще раз. Потім ударив у ніс різкий запах ліків.

Розплющила очі.

Білі стіни. Стеля. Яскраве світло над головою.

Лікарня.

Те саме ліжко, яке закарбувалося в пам’яті ще з шістнадцяти років. Усе довкола здавалося надто чітким, надто справжнім, аж до холодного запаху антисептика в повітрі.

І все ж десь глибоко всередині жевріло розуміння: це сон. Або спогад, який нарешті знайшов дорогу назад.

За дверима розмовляли двоє.

— Як вона?

— Стабільна.

— А пам’ять?

— Нічого не змінилося.

— Вона справді нічого не пам’ятає?

Запала пауза.

— Не знаю. Можливо, це не втрата пам’яті.

— А що тоді?

Відповідь прозвучала тихо, майже нерозбірливо:

— Захист.

Завмерла.

— Якщо вона згадає?

— Усе може початися знову.

— А якщо ні?

— Можливо, так буде краще.

— Для неї?

— Для всіх.

Спроба підвестися виявилася марною. Тіло не слухалося, навіть голос зник, залишивши саму лише безпорадність. Доводилося лежати й слухати, як за дверима вирішують мою долю.

Коридором наблизилися кроки.

Двері відчинилися.

Хтось увійшов до палати.

Напружилася, намагаючись розгледіти обличчя незнайомця, та повіки ставали дедалі важчими. Контури розпливалися, світло тьмяніло, і за мить усе навколо перетворилося на нечіткі тіні.

— Вона нічого не пам’ятає, — сказав хтось поруч.

— Тоді що тепер?

— Чекатимемо.

— Стільки років чекали…

— Досить.

Запала тиша.

— Тепер кожен має піти своїм шляхом.

Кроки віддалилися. Двері зачинилися.

Різко прокинулася.

Темна кімната. Чуже ліжко. Ліс за вікном.

Серце гупало так сильно, що віддавало у скронях. Знадобилося кілька секунд, аби усвідомити, де перебуваю. Долоні ковзнули по обличчю, дихання поступово вирівнялося.

Сон був надто реальним. У носі досі стояв запах ліків, у вухах відлунювало монотонне пищання апаратури.

Та найбільше лякали слова, почуті за дверима.

Можливо, це не втрата пам’яті. Захист.

Я пам’ятала ту ніч, після якої моє життя змінилося. Принаймні ту версію, яку розповіли батьки: не витримавши їхнього контролю, я завдала собі поранень, а лікарня стала початком нового життя.

Роками не сумнівалася в їхніх словах.

До сьогодні.

Якщо хтось у лікарні знав, що моя пам’ять зникла не просто так, чому ніхто нічого не пояснив? І що саме вони боялися повернути?

Підійшла до вікна. За склом темнів ліс, а десь за деревами лежали стародавні камені, які ми досліджували на розкопках. У кімнаті за спиною стояла скринька із символом, що з’являвся у видіннях.