Коли мовчання насторожує

До вечора перестала переконувати себе, що все це мені лише ввижається.

Спочатку ще намагалася знайти пояснення. Маленьку істоту біля струмка можна було списати на гру світла, шепіт — на голоси гостей, рух у траві — на ящірку чи іншу дрібну тварину.

Але як пояснити слова істот, яких ніколи раніше не бачила? Звідки вони знали, що я щось забула?

Коли сонце сховалося за верхівками дерев, на галявині запалили багаття. Гості посунули столи ближче до вогню, хтось затягнув пісню, а діти, які ще вдень носилися між деревами, тепер сонно тулилися до батьків.

Сиділа трохи осторонь, тримаючи чашку давно прохололого чаю. Влас залишався неподалік, час від часу долучався до розмов, але раз у раз поглядав на ліс.

Між деревами раптом з’явилася знайома постать.

Темна хустка, довга спідниця, стара плетена корзина на руці.

Явдоха.

Вона зупинилася на межі світла й тіні. Її погляд одразу знайшов мене.

Підвелася. Явдоха ледь помітно кивнула й зникла між деревами.

На галявині ніхто, здавалося, нічого не помітив. Влас саме розмовляв із Бориславом, не звертаючи на мене уваги.

Тож пішла за нею.

Явдоха чекала неподалік від стежки.

— Ти завжди так казала, — промовила вона замість привітання.

— Як?

— Що нічого не сталося.

Насупилася. У її голосі було щось таке, ніби йшлося не про сьогоднішній день.

— Ми знайомі довше, ніж ти мені розповідаєш?

Явдоха подивилася на мене майже сумно.

— Я пам’ятаю тебе різною, Яромиро. Такою, якою ти була. Такою, якою тебе хотіли бачити інші. І такою, якою ти станеш, якщо згадаєш.

По спині пробіг холодок.

— Що я повинна згадати?

— Спершу скажи: ти бачила їх?

— Маленьких істот біля верби?

Явдоха кивнула.

— Вони говорили про мене так, наче знали. Але я ніколи їх не бачила.

— Можливо, бачила. Просто не пам’ятаєш.

Заплющила очі, та спокою це не принесло. Перед внутрішнім зором промайнуло біле полотно, крізь дим проступило чиєсь розмите обличчя, а тоді відчувся ледь знайомий дотик теплої руки у волоссі.

Мить — і все зникло.

Знову розплющила очі.

— Хто вони?

— Ті, хто пам’ятає довше за людей. Можливо, вони знали тебе ще до того, як ти забула.

— Забула, хто я?

Явдоха перевела погляд на мої руки.

— Ти шукаєш відповіді не там, де потрібно.

— Тоді де?

— Почни з тих, хто знав тебе першою.

Усередині щось болісно стиснулося.

— Мої батьки?

Вона не відповіла прямо.

— Шукай тих, хто був поруч до того, як ти навчилася ховатися від самої себе.

— Вони нічого мені не розкажуть.

— Можливо. Але мовчання теж буває відповіддю.

Роздратування наростало. Усі навколо ніби змовилися говорити загадками, залишаючи мені самій збирати уламки історії, про початок якої навіть не знала.

— Чому ти не можеш сказати прямо? Ти ж знаєш більше за мене.

На мить у погляді Явдохи промайнув страх.

— Бо не кожна правда рятує. Деякі відповіді забирають більше, ніж ти готова віддати.

— Це має мене заспокоїти?

— Ні.

Вона сказала це так просто, що я мимоволі замовкла.

— Ти прийшла сюди не випадково, — продовжила Явдоха. — Але я не збираюся змушувати тебе згадувати.

— Тоді навіщо ти тут?

Вона ледь похитала головою.

— Не я з’явилася, Яромиро. Це ти нарешті почала бачити.

Десь за деревами хруснула гілка.

Різко озирнулася. Між стовбурами нікого не було.

— Не всі хочуть, щоб ти згадала, — тихо сказала Явдоха. — І не всі, хто допомагає тобі шукати відповіді, хочуть, щоб ти їх знайшла.

Знову повернулася до неї.

— Про кого ти говориш?

Та Явдоха вже відступала в темряву.

— Подивись, хто завжди намагається відвести тебе від відповідей.

— Явдохо, зачекай!

Вона не зупинилася. За мить темна хустка зникла між деревами, наче ліс поглинув її.

Стежка спорожніла.

Хотілося наздогнати Явдоху, схопити за руку й змусити договорити. Та вже було зрозуміло: вона скаже лише те, що сама вважатиме за потрібне.

Довелося повертатися на галявину.

Влас стояв біля багаття. Щойно наші погляди зустрілися, він вирівнявся. Цього вистачило, щоб зрозуміти: мою відсутність помітили.

— Де ти була?

— Розмовляла з Явдохою.

Його обличчя майже непомітно змінилося.

— Вона приходила сюди?

— Так. І, здається, знає про мене більше, ніж ти.

Влас не відповів.

Зупинилася навпроти нього. Відблиски вогню рухалися по його обличчю, але не могли приховати напруження в погляді.

— Вона сказала, що мені треба поговорити з батьками.

— Яромиро…

— Тільки не проси мене знову не поспішати.

Він замовк.

— Усі навколо знають щось, чого не знаю я. Явдоха натякає на минуле, істоти в лісі говорять так, ніби пам’ятають мене, а ти щоразу зупиняєш мене, щойно я наближаюся до відповіді.

Пильно вдивилася йому в очі.

— Скажи хоча б одне: ти знаєш, хто я насправді?

Влас довго не відводив погляду.

— Я не збираюся переконувати тебе, що все це тобі привиділося.

— Я не про це запитала.

Він опустив очі до вогню.

І цього вистачило.

— Ти знаєш, — прошепотіла я.

— Не все так просто.

— Для кого? Для мене, яка не пам’ятає власного минулого? Чи для тебе, який вирішив, що має право обирати, що мені знати?

Влас ледь помітно здригнувся, але заперечувати не став.

Між нами повисла тиша. Ще вчора вона здавалася затишною. Тепер приховувала надто багато.

З лісу долинув тихий сміх.

Завмерла.

Влас теж почув цей звук. Напружені плечі видали його раніше, ніж він устиг опанувати себе. Погляд ковзнув у темряву, і на мить у ньому промайнуло щось незнайоме.

Не здивування.

Впізнавання.

— Ходімо до інших, — промовив він.