Таємниця під старим дубом

Другий день весілля почався значно спокійніше, ніж перший.

Після ночі, проведеної за музикою, танцями й нескінченними тостами, більшість гостей мріяла лише про каву та можливість посидіти в тиші. Утім, Світлана, здавалося, взагалі не знала значення слова «втома».

— Усі в машини! І навіть не думайте роз’їжджатися по домівках!

— Я вже шкодую, що погодилася бути свідком, — пробурмотіла я.

— Пізно, — відрізала Світлана й потягнула мене до автомобіля.

Другий день вирішили провести за містом, на лісовій галявині, де родина Світлани збиралася ще з її дитинства. Старий дуб, вузький струмок, дерев’яні столи й сонце, що пробивалося крізь густе листя, створювали враження, ніби тут час плинув інакше.

Поки гості розпалювали вогонь і розкладали частування, зняла взуття й ступила на теплу траву.

Уперше за останні дні вдалося по-справжньому розслабитися. Запах землі, шелест дерев і прохолода струмка поволі витісняли тривожні думки.

— Подобається?

Влас зупинився поруч.

— Дуже.

— Тоді сьогодні тобі пощастило. Тут ніхто не змусить тебе танцювати.

— А якщо Світлана вирішить?

— Я тебе врятую.

Не втрималася від сміху.

Він простягнув руку, допомагаючи переступити через товстий корінь. Прийняла допомогу, хоча цілком могла впоратися сама. Влас відпустив мене, щойно опинилася на рівній землі, й рушив до столів.

Дивно, як іноді звичайний жест здатен подарувати більше спокою, ніж десятки запевнень.

Першою традицією другого дня стала весільна каша.

Великий казан поставили над вогнем, а гості по черзі додавали до нього ягоди, мед, горіхи й сухофрукти.

— А якщо я додам сіль? — поцікавився Борислав.

— Тоді весь рід згадуватиме тебе до наступного весілля, — серйозно відповіла Світлана.

— Спокусливо.

— Тільки спробуй!

Сміх розлетівся галявиною.

Коли каша була готова, Світлана відклала першу порцію в маленьку дерев’яну миску й понесла її до старого дуба.

— А це навіщо? — запитала я.

— Для лісу. Так дякували за те, що він дає людям.

Вона поставила миску біля коріння, де вже лежала маленька дерев’яна ложка.

— І ви досі в це вірите?

Світлана обернулася до мене.

— А ти впевнена, що все, чого не бачиш, не існує?

Відповіді не знайшлося.

Неподалік старші жінки плели обереги з червоної нитки та сухих трав. Світлана повернулася до них, узяла один і простягнула мені.

— Тобі теж.

Вона зав’язала нитку на моєму зап’ясті.

— Що вона означає?

— Щоб дорога після весілля була легкою. А вузлик — щоб усе зайве залишилося позаду.

Пальці торкнулися тугого вузлика.

Усе зайве залишилося позаду.

Чомусь ці слова боляче відгукнулися під ребрами. На мить перед очима промайнуло біле полотно, а в пам’яті ворухнувся невиразний образ чиїхось рук, простягнутих до вогню.

Завмерла, намагаючись утримати бодай якусь деталь, та видіння розсипалося, не залишивши нічого, крім дивного відчуття втрати.

— Яромиро?

Світлана уважно вдивлялася в моє обличчя.

— Усе гаразд. Просто задумалася.

Вона не стала розпитувати, лише поправила вузлик і обійняла мене, перш ніж повернутися до Борислава.

Біля столу затрималася, розглядаючи червону нитку. З кожною такою дрібницею дедалі важче було переконувати себе, що все це лише випадковості.

Саме тоді в траві щось майнуло.

Маленька постать метнулася до кущів і зникла за густим листям.

На мить усе навколо завмерло. Погляд прикипів до місця, де щойно хтось промайнув.

— Ти це бачив? — запитала Власа, який стояв неподалік.

Він перевів погляд на кущі.

— Що саме?

— Там хтось пробіг.

— Може, тварина.

— Тварини не сміються.

З-поміж листя долинуло тихе хихотіння. Різко повернула голову.

Влас дивився на мене.

— Ти впевнена, що чула сміх?

— Абсолютно.

Він простягнув мені чашку чаю.

— Тоді випий. Можливо, тобі стане легше.

— Ти завжди відволікаєш мене, коли я помічаю щось дивне?

Його усмішка ледь помітно згасла.

— Я просто не хочу, щоб ти зіпсувала собі день.

— А якщо я сама вирішу, що мені робити?

— Тоді не заважатиму. Але якщо знадобиться допомога, я буду поруч.

У його голосі не було ані повчання, ані спроб нав’язати власну волю. Лише спокійна впевненість.

Опустила погляд до чашки, приховуючи усмішку.

— Ти дивний.

— Мені вже казали.

— І не збираєшся виправлятися?

— А ти хочеш?

Наші погляди знову зустрілися. У його очах жевріло щось тепліше за звичайну веселощі.

— Ще не вирішила.

— Тоді в мене є час.

Влас забрав порожню миску й повернувся до гостей. На губах ще трималася усмішка, а всередині розливалося незрозуміле тепло.

Та думки знову повернулися до кущів.

Там уже нічого не було. Лише листя, що ледь погойдувалося від вітру.

Згодом опинилася біля струмка.

Вода перекочувалася через каміння, виблискуючи на сонці. Над берегом схилялися гілки старої верби. Тут було тихо, і ця тиша допомагала зібрати думки докупи.

Можливо, у траві справді промайнула якась тварина. А дивний сміх просто загубився серед голосів гостей.

Це пояснення здавалося цілком правдоподібним — аж поки з-за верби не долинув шепіт:

— Вона…

Усе всередині завмерло.

— Хто? — озвався інший голос.

Погляд повільно ковзнув до протилежного берега.

Біля оголеного коріння верби стояла маленька істота. Завбільшки з дитячу долоню, худорлява, з довгим темним волоссям і неприродно великими зеленими очима.

Вона трималася за дерево тонкими пальцями й дивилася просто на мене.

Не ховалася. Не тікала. Наче чекала, коли її нарешті помітять.

— Вона справді бачить, — прошепотіла істота.