Весілля під знаком

До ранку від видінь залишилися важкість у голові й відчуття, ніби відповідь була зовсім поруч, але ніяк не вдавалося до неї дотягнутися.

Та сьогодні було весілля Світлани. І дозволяти власним снам зіпсувати цей день я не збиралася.

У будинку нареченої панував хаос.

Двері відчинилися ще до того, як я встигла постукати.

— Нарешті! — Світлана схопила мене за руку. — Я вже думала, ти втекла. — У день твого весілля? — Особливо в день мого весілля.

Я засміялася. Світлана виглядала щасливою, хоча хвилювання видавали її очі й те, як вона раз у раз озиралася на столик із прикрасами.

— У мене зникла сережка, фотограф телефонував тричі, Борислав кудись подівся, а косметичку хтось украв. — Здається, весілля проходить успішно. — Яромиро!

Вона потягнула мене до кімнати, і майже одразу опинилася в центрі передвесільної метушні. Хтось поправляв зачіску, хтось шукав шпильки, а хтось намагався врятувати макіяж нареченої від випадково розлитої кави.

На спинці крісла чекала весільна сукня, а біля дзеркала виблискували прикраси. Усе виглядало настільки буденно, що нічні жахи майже здавалися розмитим маревом.

— Ти якась тиха, — зауважила Світлана, поки перукар поправляв її зачіску. — Знову сни?

Наші погляди зустрілися у відображенні дзеркала.

— Не виспалася, ось і все.

Подруга на мить замовкла, а тоді тихо промовила:

— Сьогодні не думай про те, що тебе турбує. Просто побудь зі мною.

У її проханні вчувалося щось дивне, наче ці слова були потрібні не стільки їй самій, скільки для мого власного спокою.

Виникло бажання розпитати, що за ними ховається, але Світлана вже повернулася до шпильок, і мить безповоротно загубилася серед передвесільних турбот.

Залишалося відпустити ці думки. Принаймні до кінця сьогоднішнього дня.

Влас приїхав ближче до обіду.

Щойно я вийшла у двір, він озирнувся. Його погляд затримався на моєму обличчі, а звична усмішка стала ледь помітно стриманішою.

— Ти майже не спала. — Невже так помітно? — Якщо придивитися.

Він простягнув мені чашку кави.

— Без цукру, — пояснив, помітивши мій подив.

Взяла чашку, зігріваючи пальці об теплу кераміку.

— Звідки ти знаєш? — Мабуть, запам’ятав.

Він сказав це так буденно, що перепитувати не стала. Хоча пригадати, коли саме ми пили каву разом, не вдалося.

Влас не розпитував про мої сни. Просто переконався, що почуваюся нормально, і повернувся до весільних справ.

Як свідок, він майже одразу опинився в центрі метушні: перевірив кільця, допоміг фотографу, знайшов загублений конверт і навіть переконав Борислава, що той не втратив телефон, а просто поклав його в іншу кишеню.

Коли нам нарешті вдалося залишитися на кілька хвилин осторонь, я кивнула в бік нареченого. Борислав щось шепотів Світлані, і вона сміялася, схиливши голову йому на плече.

— Він зовсім не схожий на тебе, — зауважила я. — А хіба ми повинні бути схожими? — Ви давно знайомі? — Давно. — І це все, що я можу дізнатися?

Влас усміхнувся.

— Поки що.

Я примружилася. Він умів відповідати так, щоб розмова начебто тривала, але жодної нової інформації я не отримувала.

— Ти завжди вирішуєш за інших, що їм можна знати? — Лише коли не впевнений, що відповідь їм сподобається. — А якщо я все одно захочу її почути?

Його усмішка на мить зникла.

— Тоді доведеться бути обережнішим.

Влас подивився на мене вже серйозніше.

— Тільки не думай, що ти тут зайва, Яромиро.

Відповісти не встигла. Він відступив, пропускаючи мене до будинку, а я залишилася з дивним відчуттям, ніби за його словами ховалося щось більше, ніж проста турбота.

Борислав саме озирнувся. Побачив Власа й усміхнувся. Той відповів йому так само невимушено.

Між ними не було ані напруги, ані неприязні. Лише близькість людей, які знали одне одного надто давно, щоб потребувати пояснень.

Знову захотілося запитати, звідки вони знайомі, але Світлана покликала мене, і довелося відкласти цікавість.

Перед церемонією бабуся Світлани принесла стару дерев’яну гребінку.

— Родинна, — пояснила вона. — Нею наречених розчісували перед весіллям.

Світлана сіла перед дзеркалом. Гребінка повільно пройшла по її волоссю.

І світ навколо ніби хитнувся.

Дерев’яна ручка. Чиїсь пальці. Біле полотно. Вогонь.

Холод пробіг уздовж спини. Я різко моргнула, хапаючись за край столика.

У дзеркалі на мене дивилася Світлана.

— Яромиро? — Усе добре.

Вона не повірила, але розпитувати не стала. Лише простягнула руку й стиснула мої пальці.

Змусила себе усміхнутися. Видіння розсіялося, залишивши по собі відчуття, що цей простий рух уже бачила. Давно. За обставин, яких не пам’ятала.

Після цього день закрутився у вирі церемонії, фотографій, привітань і музики.

Світлана кілька разів ледь не наступила на власну сукню. Борислав знову загубив телефон, а фотограф змусив нас повторити один кадр стільки разів, що зрештою всі почали сміятися.

Влас увесь час залишався поруч.

Він не нав’язувався, але помічав те, чого не бачили інші. Коли мені ставало душно, знаходив місце, де можна було перепочити. Коли я забувала про їжу, мовчки підсував тарілку.

Одного разу потягнулася до чашки й зачепила рукавом край столу. Влас устиг притримати її, перш ніж кава розлилася.

Його пальці торкнулися моїх.

— Обережно. — Дякую.

Він відпустив чашку, переконався, що я втримала її сама, і повернувся до розмови з Бориславом.

Усе тривало лише кілька секунд, але тепло його пальців чомусь залишилося зі мною надовго.

Іноді ловила на собі погляд Власа. Коли наші очі зустрічалися, він не відвертався відразу, проте й не намагався затримати мене біля себе. Просто усміхався, і я чомусь першою опускала очі.

Сьогодні мені й без того вистачало загадок.

Надвечір гості перемістилися в сад.