Пам’ятаєш?

Невдовзі ми дісталися машини Власа.

Радослав ішов поруч, а легке запаморочення все ще нагадувало про недавню непритомність. Долоня під пов’язкою тупо пульсувала, хоча біль поступово вщухав.

— Думаю, на сьогодні з тебе досить, — сказав Радослав. — Їдь додому, відпочинь. Тут і без тебе впораємося. — Можу залишитися. — Можеш. Але після того, що сталося, не бачу в цьому сенсу.

Він говорив спокійно, не наполягаючи, та сперечатися справді не хотілося.

— А з роботою що? — Надішлю тобі матеріали. Фотографії, описи знахідок і все, що може знадобитися для ознайомлення. Після весілля зустрінемося й обговоримо деталі. — Добре.

Радослав кивнув, а тоді перевів погляд на Власа.

— Відвезеш її? — Так.

Коротка відповідь прозвучала звично спокійно. Радослав на мить затримав на ньому погляд, наче хотів щось додати, але зрештою промовчав.

— Тоді я залишаюся. Треба ще закінчити кілька справ.

Востаннє озирнулася на розкопки.

Дивне відчуття не полишало. Ніби йшла не просто з місця роботи, а залишала там щось важливе. Щось, чого поки не могла назвати, але до чого, схоже, ще доведеться повернутися.

— До зустрічі, — попрощалася з Радославом. — До зустрічі.

Ми з Власом рушили до машини.

Дорогою мовчала, знову й знову повертаючись думками до почутої розмови.

Ти втрутився туди, куди не мав права.

Що саме сталося між ними? Чому Влас так напружився, щойно Радослав заговорив про минуле? І звідки це вперте відчуття, що їхня суперечка стосується не лише давніх подій, а й мене самої?

Запитати не наважилася. Влас теж не порушував мовчання.

Коли ми сіли в машину, він переконався, що я пристебнулася, і завів двигун.

За вікном старі дерева поступалися дорогою, сонце поволі ховалося за обрієм, а між стовбурами видовжувалися тіні.

Дивилася на ліс, що залишався позаду, й намагалася відпустити думки про дивний знак і голос, який досі лунав у пам’яті.

Поруч із Власом мовчання не здавалося незручним. Він не вмикав музику й не намагався заповнити тишу випадковими розмовами. Подобалося, що від нього не доводилося чекати запитань, на які сама ще не знала відповідей.

За якийсь час він озвався:

— Де ти зараз живеш? — У котеджному містечку біля готелю «Лісова тиша».

Влас на мить повернув до мене голову.

— Справді? — А що? — Я теж там зупинився.

Здивовано всміхнулася.

— Не знала. — Я теж не знав, де саме ти живеш. — Тоді сьогодні в нас ще один збіг. — Схоже на те.

У його голосі промайнула ледь помітна усмішка.

Коли ми звернули до котеджного містечка, показала дорогу. Невеликі будиночки ховалися серед ялин, і тут панувала майже така сама тиша, як у лісі.

— Ось мій, — сказала, вказуючи вперед.

Влас пригальмував біля потрібного повороту.

— Номер?

Назвала його. Він проїхав ще кілька будинків і зупинився.

— А мій — он там.

Його котедж був зовсім неподалік.

— То ми майже сусіди. — Виходить, так.

Уже взявшись за ручку дверцят, промовила:

— Дякую, що підвіз. — Напиши, коли зайдеш. — Добре.

На мить наші погляди зустрілися. У його очах не було ані зайвої цікавості, ані бажання дізнатися більше, ніж я готова розповісти.

Лише спокійна увага.

І чомусь саме це подобалося найбільше.

Вийшовши з машини, попрямувала до свого котеджу.

Усередині було тихо. Залишила сумку біля дверей, зняла куртку й пішла на кухню. Хотілося чаю, чогось звичайного й знайомого, що допомогло б повернутися до звичного ритму.

Поки закипала вода, завібрував телефон.

Повідомлення від Радослава.

Він уже надіслав фотографії з розкопок.

Відкрила першу: кам’яна плита. На другій був уламок кераміки. Третя змусила завмерти.

На екрані лежав той самий фрагмент, який розглядала перед тим, як знепритомніти.

На його поверхні виднівся вирізьблений знак. Три короткі лінії, що сходилися донизу.

Серце неприємно стиснулося.

Сьогодні вже бачила його. Не лише на металевому артефакті, а й на корі старого ясена та пласкому камені біля медичного намету.

Тепер знак був переді мною — чіткий, нерухомий, зафіксований на фотографії. Його вже не можна було списати на гру світла чи запаморочення.

Збільшила зображення.

Щось ворухнулося на самому краю пам’яті.

Біле плаття. Вогонь. Каміння. Жіночий голос, що звучав так близько, ніби хтось стояв просто за моїм плечем.

Не озирайся.

Різко відклала телефон.

Спогад зник, не залишивши нічого, за що можна було б ухопитися. Лише важкість під ребрами й відчуття, ніби щойно мало не згадала щось надзвичайно важливе.

Телефон знову завібрував.

Влас: Зайшла?

Я: Так.

Відповідь прийшла майже одразу.

Влас: Добре. Відпочивай.

Всміхнулася, дивлячись на коротке повідомлення.

Просто. Без зайвих слів.

Подобалося, що з ним усе було саме так. Що поруч із ним не потрібно було вдавати, ніби знаю відповіді на всі запитання, чи пояснювати те, чого не могла пояснити навіть собі.

Допила чай і спробувала відволіктися, та думки раз у раз поверталися до фотографії.

Зрештою втома взяла гору.

Тієї ночі мені наснився ліс. Не той, у якому ми були сьогодні. Інший — старий, темний, сповнений тіней, що ворушилися поміж деревами.

Стояла босоніж у колі каміння. Навколо здіймалося полум’я, відкидаючи на землю довгі, ламкі відблиски.

По той бік вогню виднілися постаті. Облич розгледіти не вдавалося, але відчувався їхній пильний, вичікувальний погляд.

Вони чекали.

Зробила крок уперед.

Полум’я хитнулося від подиху невидимого вітру й миттєво згасло.

У суцільній темряві, що важко накрила з головою, пролунав знайомий голос:

— Пам’ятаєш?..

Сон обірвався.