Тінь за моєю спиною

Спроба підвестися не вдалася — Радослав одразу підтримав мене за лікоть.

— Не поспішай. Ти щойно втратила свідомість. — Уже все гаразд.

Голова ще трохи паморочилася, а в порізаній долоні тупо пульсував біль.

Неподалік стояв Влас і мовчки спостерігав за нами. Після почутої розмови його погляд раз у раз повертався до Радослава, ніби між ними залишилося щось, чого жоден не хотів промовляти вголос.

— Треба в медпункт, — сказав Радослав. — Сама дійду. — Не сумніваюся.

Він відступив, пропускаючи мене вперед.

До намету медиків було кілька хвилин ходьби. Навколо тривала звичайна робота: працівники переносили ящики, перегукувалися між собою, під ногами хрускотів дрібний гравій. Усе виглядало так, наче нічого незвичайного не сталося.

Хотілося лише дістатися до медиків і трохи посидіти.

Біля стежки ріс старий ясен.

Погляд мимохідь ковзнув по його стовбуру, але раптом затримався на дивному знакові, що проступав на корі.

Три короткі лінії, які сходилися донизу.

Зупинившись, зробила крок ближче. Потім ще один.

Знак ніби проступав із самої деревини, темніший за навколишні тріщини. Простягнула руку, та перш ніж торкнутися кори, моргнула — і зображення зникло.

На його місці залишилася звичайна тріщина.

— Щось не так? — запитав Влас.

Відсмикнула руку.

— Ні. Просто здалося.

Він затримав на мені погляд, але розпитувати не став.

Біля входу до намету на підвіконні стояв старий глиняний кухлик. Потертий, із тонкою тріщиною біля ручки.

Уже майже минула його, коли помітила темну лінію під глазур’ю.

Вона нагадувала одну з тих, що щойно бачила на стовбурі ясена.

На мить здалося, що лінія ворухнулася, наче щось живе повільно ковзнуло під поверхнею глини.

Завмерла, моргнула — і все знову стало нерухомим.

— Заходь, — покликала медпрацівниця зсередини.

У наметі пахло антисептиком. Кушетка, шафа з медикаментами, стіл із бинтами — звичайне місце, де ніщо не мало б викликати тривоги.

Медпрацівниця виміряла тиск, перевірила пульс і взялася до моєї руки.

— Поріз неглибокий. Але втрату свідомості краще не ігнорувати. — Ненадовго ж. — Навіть цього достатньо. Сьогодні жодних навантажень. Якщо знову стане погано — одразу скажеш. — Добре.

Вона обробила рану й наклала пов’язку, після чого дозволила йти.

Підводячись, машинально глянула на металеву миску, що стояла на столику.

У її тьмяній поверхні відбилося моє обличчя. А за плечем — темний силует.

Високий. Нерухомий.

Серце різко стиснулося.

Обернулася.

Позаду нікого не було. Лише Влас стояв біля дверей, спостерігаючи за мною.

— Що сталося? — Нічого.

Погляд знову повернувся до миски.

Тепер у ній відбивалися тільки стіна, вікно й моє власне обличчя.

— Усе гаразд? — запитав Влас. — Так.

Відповідь прозвучала надто швидко. Це було чути навіть мені.

Ми вийшли надвір. Біля самого порога серед гравію лежав невеликий плаский камінь. Уже хотіла пройти повз, коли помітила на його поверхні знайомі лінії.

Три риски, що сходилися донизу.

Зупинилася.

Той самий знак. Цього разу він був чітким, вирізьбленим у камені. Жодне коливання світла не могло пояснити побачене.

— Яромиро? — покликав Радослав.

Підняла голову.

— Іду.

Коли знову глянула під ноги, знак зник. На камені залишилася тільки потерта поверхня, вкрита дрібними подряпинами.

Нічого не сказала. Ні про дерево, ні про кухлик, ні про дивне відображення в мисці. Навіть про камінь говорити не хотілося.

Можливо, усе це було наслідком непритомності. Можливо, просто надто втомилася, а уява намагалася надати значення випадковим тріщинам і тіням.

Принаймні іншого пояснення не мала.

Попереду Радослав щось тихо говорив Власу. Слів не розбирала, та помічала, що вони знову трималися трохи осторонь від решти працівників. Між ними й досі залишалася напруга, яку жоден не поспішав пояснювати.

Та увага раз у раз поверталася до навколишніх деталей.

Старі дерева. Уламки каміння. Подряпини на дерев’яних конструкціях.

Раніше проходила повз них, навіть не помічаючи. Тепер кожна незвична лінія змушувала сповільнювати крок і вдивлятися уважніше.

Наче шукала щось, сама не знаючи чого.

За спиною почувся тихий шелест.

Завмерла.

Вітер не ворушив траву. Довкола не було нікого, хто міг би пройти так близько.

І все ж відчула чиюсь присутність.

Щось було зовсім поруч.

А потім біля самого вуха прозвучав шепіт:

— Пам’ятаєш?..

Різко обернулася. Позаду простягалися лише дерева й трава.

Нікого.

— Яромиро? — озвався Радослав.

Не відповіла відразу. Кілька секунд вдивлялася в порожній простір, намагаючись зрозуміти, чи справді почула голос.

Потім змусила себе повернутися до стежки.

— Так. Іду.

Наздогнавши чоловіків, більше не озиралася.

Та голос не зникав. Він лунав у пам’яті знову й знову, наче хтось терпляче чекав на відповідь.

Пам’ятаєш?