Між двома мовчаннями

Свідомість поверталася повільно.

Спочатку відчула холод під спиною, потім — важкість у голові й гіркий присмак у роті. Долоню пекло, ніби поріз виявився значно глибшим, ніж здавалося.

Хотілося лежати нерухомо й ні про що не думати, та поруч лунали голоси, які поступово виринали з глухого шуму.

Одразу впізнала Власа. Тільки цього разу в його голосі не було звичної м’якості.

— Навіщо ти це розпочав?

— Що саме? — озвався Радослав.

— Не прикидайся, що не розумієш.

Заплющила очі міцніше. Не хотілося, щоб вони помітили, що свідомість уже повертається. Щось у їхній розмові змушувало дослухатися.

— Я нічого не розпочинав, — спокійно відповів Радослав.

— Тоді навіщо привів її сюди?

— Вона приїхала сама.

— Після твоєї пропозиції.

— Я запропонував їй роботу. Хіба це злочин?

— Ти чудово знаєш, що я маю на увазі.

На мить запала тиша.

— А ти хотів, щоб я знову стояв осторонь? — запитав Радослав. — Дивився, як усе повторюється, і нічого не робив?

— Я хотів, щоб ти нарешті залишив її в спокої.

У цих словах чулося щось більше за роздратування. Наче Влас надто довго стримував почуття, які тепер вирвалися назовні.

Радослав тихо засміявся, але веселощів у його голосі не було.

— Дивно чути це саме від тебе.

— Не починай.

— Чому? Бо тобі не подобається згадувати, чим усе закінчилося?

Насупилася, намагаючись збагнути, про що йдеться.

Що саме закінчилося?

— Минуле не змінити, — відрізав Влас.

— Звісно. Ти ж уже все вирішив за всіх.

— Я зробив те, що мусив.

— Невже? — У голосі Радослава вперше прозвучала гіркота. — А якби ти тоді знав, що втратиш, усе одно вчинив би так само?

Влас не відповів.

Мовчання затягнулося, і стало зрозуміло: за цими словами ховається щось значно особистіше, ніж давня суперечка.

— Я тебе попереджав, — тихіше промовив Радослав.

— Пам’ятаю.

— Ні. Якби пам’ятав, не дивився б на мене зараз так, ніби тільки я винен у тому, що сталося.

— Я не звинувачую тебе.

— Тоді чому досі не можеш мені пробачити?

Запитання зависло в повітрі.

Влас важко видихнув.

— Бо ти й досі не розумієш, що саме зробив.

— А ти розумієш? Чи тобі просто легше вірити, що твій вибір був правильним?

Мимоволі стиснула пальці. Долоню пронизав гострий біль, але навіть не поворухнулася.

Вибір.

Це слово відгукнулося всередині дивним болем, наче колись уже звучало в зовсім іншій розмові.

— Вона не повинна була сюди потрапити, — сказав Влас.

— Але потрапила.

— І ти знав, що це може статися.

— Я знав, що минуле не зникло. Це не те саме, що знати, коли воно нагадає про себе.

— Ти завжди знаходиш слова, щоб виправдати себе.

— А ти завжди мовчиш, коли доводиться відповідати за власні рішення.

Знову запала тиша. Цього разу важка, майже болісна.

— Ти досі її звинувачуєш? — раптом запитав Радослав.

Влас відповів не одразу.

— Ні.

— Тоді кого?

— Себе.

Від цієї відповіді щось змінилося. Навіть крізь запаморочення відчувалося, як напруження між ними стало гострішим.

— Запізно, Власе, — тихо промовив Радослав. — Для жалю завжди знаходиться час. А от для другого шансу…

Він не закінчив.

— Не смій, — голос Власа став холодним.

— Що? Говорити правду? Чи нагадувати, що не все у світі можна виправити одним благородним учинком?

— Ти нічого не знаєш про те, що я відчував.

— Можливо. Але я знаю, від чого ти відмовився.

Після цих слів Влас замовк.

І саме це мовчання здалося страшнішим за будь-яку відповідь.

Намагалася скласти почуте докупи. Минуле. Вибір. Втрата. Щось, за що Влас досі звинувачував себе, а Радослав не міг йому пробачити.

І чомусь усе це було пов’язане зі мною.

— Вона не повинна знову опинитися перед цим вибором, — нарешті сказав Влас.

— А якщо цього разу вибір буде за нею?

— Ти не залишиш їй такого шансу.

— Ти справді вважаєш мене настільки жорстоким?

— Я вважаю, що ти ніколи не відступаєш, якщо чогось хочеш.

Радослав не відповів одразу.

— Не всього, Власе, — промовив він нарешті. — Дещо я втратив саме тому, що колись відступив.

У цих словах було стільки прихованого болю, що мимоволі затамувала подих.

Почулися кроки.

— Вона прокидається, — сказав Радослав.

Більше прикидатися не мало сенсу. Повільно розплющила очі. Спочатку побачила Радослава, який стояв поруч, потім — Власа трохи осторонь. Обидва замовкли.

— Що сталося? — Голос прозвучав хрипко.

Радослав присів поруч.

— Ти знепритомніла після порізу. Мабуть, від болю.

Погляд опустився на долоню. На шкірі залишилася тонка подряпина, але біль здавався непропорційним такій дрібниці.

— Давно я тут лежу?

— Кілька хвилин, — відповів він.

Перевела погляд на Власа. Той стояв нерухомо, та в його очах залишалося напруження, якого раніше не помічала.

— Я щось пропустила?

Чоловіки коротко переглянулися.

— Нічого, що тобі зараз потрібно знати, — сказав Влас.

Насупилася.

— Це вже вдруге за сьогодні я чую щось подібне.

Він відвів погляд. Радослав теж не поспішав відповідати.

І раптом пригадалися почуті слова.

Від чого ти відмовився.

Дещо я втратив саме тому, що колись відступив.

Не знала, про кого вони говорили. Не розуміла, який вибір розділив їх і чому кожен досі тримався за власну правду.

Та одне стало зрозумілим: між ними стояло щось більше, ніж давня образа.

Можливо, хтось, кого вони обоє втратили.

А можливо — хтось, кого один із них так і не зміг відпустити.

І найстрашніше було те, що, судячи з їхніх поглядів, ця історія ще не закінчилася.