Пробудження давнього

Повернувшись до столу, я відклала чашку.

— Вибачте, що перервала ваш ранок. Не хотіла залишати вас посеред розмови.

— Та годі, у тебе ж справи, — відмахнулася Світлана.

Кинувши погляд на годинник, зітхнула.

— Мені й справді час збиратися. Якщо хочу сьогодні все оглянути, краще не запізнюватися.

— Я підвезу, — несподівано запропонував Влас.

— Ти? Думала, у тебе свої плани.

— Нічого такого, що не можна відкласти. До того ж це непогана нагода продовжити наше знайомство. Зранку ми тільки почали.

На губах з’явилася усмішка.

— Ти, здається, серйозно сприйняв нашу домовленість про перемир’я.

— А хіба ні?

— Гаразд. Тоді поїхали.

Дорогою думки раз у раз поверталися до Радослава, розкопок і дивного слова «Перун». Проте Влас не став розпитувати про телефонну розмову, тож невдовзі ми перейшли на інші теми. Спочатку згадали Світлану, яка могла організувати весілля до найменших дрібниць, а за п’ять хвилин забути, куди поклала власний телефон. Згодом почали сперечатися, хто гірше орієнтується на незнайомій місцевості.

— Ти зараз спеціально ігноруєш навігатор? — запитала, коли Влас проїхав потрібний поворот, а телефон запропонував розвернутися.

— Перевіряю його уважність.

— Навігатора?

— Твою.

— І як?

— Поки що ти не панікуєш. Результат хороший.

— Просто не хочу опинитися десь посеред поля.

— Не хвилюйся. Якщо заблукаємо, знайдемо дорогу.

— А якщо ні?

Влас кинув на мене погляд.

— Тоді матимемо ще трохи часу на знайомство.

Мимоволі розсміялася.

Поруч із ним не доводилося добирати слів чи перейматися тим, яке враження справляю. Можливо, річ була в його спокої. А може, ми просто ще не встигли обтяжити знайомство зайвими очікуваннями.

За вікном змінювався краєвид. Дорога звужувалася, ліс підступав дедалі ближче, а невдовзі між деревами показалися перші автомобілі експедиції.

— Схоже, приїхали, — зауважив Влас.

Біля тимчасового табору на нас уже чекав Радослав. Він рушив назустріч, але, побачивши, хто сидить за кермом, зупинився. Спочатку поглянув на Власа, потім перевів погляд на мене.

— Не знав, що ти приїдеш не сама.

— Влас запропонував підвезти. У нього сьогодні немає особливих планів.

На обличчі Радослава промайнула ледь помітна реакція, яку він майже відразу приховав.

— Зрозуміло.

Влас вийшов із машини.

— Я зачекаю тут.

— Якщо не проти, — звернулася до нього, — думаю, ми ненадовго.

— Не поспішайте.

Радослав промовчав, але його реакція знову нагадала про дивний обмін мовчазними знаками між ними. Що за цим стояло, досі залишалося загадкою.

Відкинувши ці думки, рушила слідом за Радославом.

— Він завжди такий? — запитав той, коли ми відійшли від машини.

— Який?

— Спокійний.

— Ми знайомі другий день. Не думаю, що вже можу робити такі висновки.

— Справедливо.

Більше до цієї теми він не повертався.

Попереду відкривався археологічний майданчик. Здалеку звичайний розкоп, зблизька він виявився значно цікавішим: залишки кам’яних конструкцій, фрагменти обгорілої деревини, уламки кераміки й металеві предмети, розкладені під навісом.

Радослав показував, де проводили роботи, розповідав про знахідки та пояснював, які з них потребували особливо обережного поводження. Уважно слухала й час від часу ставила запитання.

Та що далі просувалися, то сильніше охоплювало дивне відчуття.

Не страх.

Знайомість.

Каміння, нерівні заглиблення в землі, темні сліди на деревині — усе здавалося частиною картини, якої ніяк не вдавалося пригадати цілком. Наче це місце вже колись поставало перед очима або принаймні було схоже на щось давно забуте.

— Ось тут знайшли частину конструкції, — Радослав указав на невелику заглиблену ділянку. — А трохи далі — кілька предметів, походження яких поки не можемо встановити.

Він підвів мене до столу, де лежали загорнуті в захисний матеріал знахідки.

— А це? — зацікавилася, помітивши невеликий металевий предмет.

— Один із тих, про які я казав. Його ще не очистили повністю.

На поверхні проступав незрозумілий орнамент. Тонкі лінії перепліталися, утворюючи візерунок, який неможливо було розібрати з першого погляду.

Щось у ньому здавалося знайомим. У пам’яті зринула Явдоха й те дивне передчуття, що залишилося після нашої зустрічі. Виникло відчуття, ніби цей знак пов’язував мене з чимось давнім, давно забутим.

— Можна? — запитала, простягаючи руку.

— Обережно. Край гострий.

— Бачу.

Та щойно торкнулася знахідки, як метал вислизнув із пальців. Гострий край ковзнув по шкірі.

— Ай!

На долоні виступила тонка смужка крові.

— Дай подивлюся, — одразу озвався Радослав, наближаючись.

— Дрібниця, — пробурмотіла, намагаючись витерти кров.

Раптом усе навколо попливло. Звуки віддалилися, стали глухими, а обриси предметів розпливлися перед очима.

— Яромиро?

Спроба відповісти виявилася марною. Ноги підкосилися, і Радослав устиг підхопити мене, перш ніж я впала.

— Яромиро!

Його голос долинув наче здалеку.

А потім зник і він.

Залишилася тільки темрява.

Десь далеко лунали голоси. Вони пробивалися крізь товщу води, глухі й спотворені, не даючи розібрати жодного слова.

Намагалася розплющити очі, та повіки здавалися надто важкими.

Долоню пекло.

А тоді перед внутрішнім поглядом проступив знак.

Спочатку тонка темна лінія, за нею — друга. Вони перетнулися, утворивши щось схоже на блискавку. Навколо почав вимальовуватися інший візерунок — звивистий, наче змія обвила знак кільцем.

Не розуміла, що бачу, та відчувала: цей знак мені знайомий. Дуже давно.

У глибині свідомості ворухнулося щось забуте. Разом із ним долинув тихий, майже нечутний голос: