Робота, якої не мало бути

— Добре, що відповіла, — озвався Радослав. У його голосі відчувалася поспішність. — Мені потрібна твоя допомога.

Я сперлася на дерев’яний поручень.

— Щось сталося?

— Один із наших реставраторів кілька днів не виходить на зв’язок. Спочатку думали, що в нього особисті обставини, але тепер зрозуміло, що найближчим часом він не повернеться до роботи.

— І ти хочеш, щоб я його замінила?

— Якщо погодишся. У тебе є потрібний досвід. Ми вже шукали когось іншого, але зараз розпал сезону, а фахівців із польової реставрації, особливо тих, хто працює з такими матеріалами, небагато.

Я на мить замислилася.

— Що за об’єкт?

— Археологічний комплекс. Давні культові споруди, кілька цікавих знахідок. Частину потрібно законсервувати й відреставрувати безпосередньо на місці.

— А конкретніше?

Радослав не відразу відповів.

— Попередньо вважаємо, що це давнє капище, пов’язане з культом Перуна.

Погляд мимоволі зупинився на саду.

Перун.

Перед очима промайнув образ Явдохи, пригадалися її голос і дивні фрази, яким учора не надала особливого значення. Тепер вони знову спливли в пам’яті, наче між ними й цією розмовою існував якийсь зв’язок.

— Де це? — запитала я.

Радослав назвав місце. Назва здалася знайомою, хоча пригадати, звідки її знаю, не вдалося.

— Можеш приїхати сьогодні? Покажу розкоп, знахідки, документацію. Нічого не потрібно вирішувати телефоном.

— Сьогодні можу, але працювати поки що не вийде.

— Через весілля?

— А ти знаєш іншу причину? Його, знаєш, не дуже зручно переносити на кілька днів.

У слухавці пролунав тихий сміх.

— Справді. Про це я якось не подумав.

— Тоді сьогодні все огляну, а до роботи зможу приступити після весілля.

— Домовилися.

Я вже збиралася завершити розмову, коли згадала про зниклого реставратора.

— Ви зверталися до поліції?

На тому кінці запала тиша.

— Цим займаються, — нарешті відповів Радослав. — Розповім тобі все, коли приїдеш.

Надто розмита відповідь, наче він свідомо уникав подробиць.

— Добре. Тоді до зустрічі.

— До зустрічі.

Уже відвівши телефон від вуха, я раптом зупинилася.

— Радославе?

— Так?

— Чому саме Перун?

Цього разу мовчання затягнулося.

— Саме це ми й намагаємося з’ясувати.

Виклик завершився.

Звичайна робоча пропозиція, зниклий реставратор, археологічні розкопки. Ім’я, яке несподівано повернуло до розмови з Явдохою.

Дурниці. Не все в житті має прихований сенс.

Принаймні хотілося в це вірити.

Коли я повернулася на кухню, розмова за столом уже стихла. Світлана першою підняла очі.

— Ну?

— Радослав запропонував приєднатися до їхньої експедиції. У них зник реставратор, і зараз немає ким його замінити.

— Зник? — перепитала Світлана.

— Перестав виходити на зв’язок.

Вона стурбовано звела брови.

— І ти погодилася?

— Не зовсім. Сьогодні поїду подивитися, що там, а працювати почну після весілля.

— Усе одно дивно. Людина зникає, а тебе одразу кличуть на її місце.

— Я ж не збираюся сьогодні підписувати контракт і переїжджати на розкопки, — усміхнулася я. — Просто хочу побачити все на власні очі.

— Я б теж спочатку подивився, — втрутився Борислав. — Хоча б зрозуміти, куди саме ти їдеш.

— Саме це й планую.

Світлана перевела погляд на Власа.

— А ти що скажеш? Ти ж Радослава знаєш.

Влас поставив чашку на стіл.

— Думаю, подивитися варто.

— І все? — здивувалася я.

— А що ще я можу сказати?

— Наприклад, чому маєш такий вигляд, ніби вже знаєш, що я там знайду.

Він ледь усміхнувся.

— Я цього не знаю.

— Тоді чому так реагуєш на Радослава?

— Бо знаю його достатньо давно.

— Це я вже чула.

— Тоді доведеться змиритися з тим, що іншої відповіді сьогодні не буде.

Я закотила очі.

— Чудово.

Влас подивився уважніше.

— Я не кажу, що тобі не варто їхати. Просто будь обережною.

У його голосі не було ані наказу, ані спроби мене зупинити. Лише спокійне застереження, і чомусь саме воно насторожило найбільше.

— Буду.

Та розмова не допомогла відволіктися від почутого раніше.

Перун.

Пальці стиснулися навколо чашки, а перед очима раптом спалахнуло щось біле. Ліс. Каміння. Вогонь.

Я різко кліпнула. Видіння зникло, залишивши тривожне відчуття, ніби на мить зазирнула туди, куди не мала права дивитися.

— Яромиро? — покликала Світлана.

— Усе добре.

Кава давно охолола, але чашка досі залишалася в руках. Думки знову поверталися до Явдохи. Чому її слова так міцно засіли в пам’яті? І чому тепер здавалося, що наша зустріч не була випадковою?

— Ти знову десь далеко, — зауважив Влас.

У його погляді, попри ледь помітну усмішку, читалася неабияка уважність.

— Просто дещо згадала.

— Те, про що не хочеш говорити?

— Поки що сама не знаю, чи є про що.

Влас не став розпитувати, залишивши мені право самій вирішувати, чим ділитися.

Ця стриманість змусила замислитися. Я майже нічого не знала про нього, проте дедалі частіше відчувала, що за зовнішнім спокоєм ховається значно більше, ніж він готовий показати.