Чуже ім’я між нами

Зранку я прокинулася від запаху кави.

Крізь штори пробивалося ранкове світло, а з кухні долинали приглушені голоси й чоловічий сміх. Лише за мить згадалося, що ночувала в Світлани з Бориславом, бо повертатися до свого будиночка напередодні було вже запізно.

А потім упізнала голос.

Влас?

Його присутність стала несподіванкою. Учора він, здається, не збирався залишатися, хоча, можливо, я просто не звернула на це уваги.

Швидко привівши себе до ладу, накинула светр і вийшла з кімнати.

На кухні панувала звична ранкова метушня. Світлана діставала щось із шафки, Борислав сидів біля вікна, а Влас неквапливо пив каву.

— Доброго ранку, — привітався він, помітивши мене.

— Доброго. Не знала, що ти залишився.

— Борислав запропонував переночувати, — пояснила Світлана, ставлячи на стіл тарілку. — Було пізно, тож не бачили сенсу їхати серед ночі.

— Тепер зрозуміло.

Влас ледь усміхнувся.

— Розчарована?

— Просто здивована. Не поспішай радіти.

Світлана засміялася й поставила переді мною чашку.

— Снідай, поки ці двоє не почали з'ясовувати, хто з них має останнє слово.

— Ми ще навіть не починали, — спокійно зауважив Влас.

Сніданок обіцяв бути приємним. На столі стояли випічка, фрукти й тости. До весілля залишався лише день, і Світлана нарешті дозволила собі розслабитися, не перевіряючи телефон щохвилини.

— До речі, — озвався Борислав, — ми тут подумали, що вам із Власом варто трохи краще познайомитися.

— А ми хіба не знайомі? — здивувалася я.

— Саме тому й кажу: трохи краще, — усміхнувся він.

Світлана підтримала нареченого:

— Ви будете нашими свідками. Завтра доведеться діяти разом, а я не хочу посеред весілля з'ясовувати, де хто і що має робити.

— Тобто ми ваша команда на весь день? — уточнила я.

— Саме так, — підтвердив Борислав. — Свідки не просто стоять поруч під час церемонії. Якщо виникне якась проблема, ми навіть не повинні про неї дізнатися.

— Звучить серйозно, — зауважив Влас.

— Насправді нічого складного, — запевнила Світлана. — Просто хочу, щоб ви порозумілися заздалегідь.

Я повернулася до Власа, вирішивши підтримати гру.

— Гаразд, почнемо з простого. Чим займаєшся у вільний час?

— Якщо він у мене є, подорожую, вибираюся за місто, слухаю музику. А іноді просто намагаюся нікуди не поспішати.

— Останнє, мабуть, найскладніше.

— Саме тому й ціную такі моменти. А ти?

— Усе залежить від настрою.

— Зручна відповідь.

— Можливо, просто не хочу проходити співбесіду за сніданком.

— Логічно. Тоді запитаю про інше: що допомагає тобі відпочити?

Розмова поступово стала невимушенішою. Ми обговорювали музику, подорожі, сперечалися, хто краще орієнтується на місцевості й кому легше загубитися навіть у знайомому місці.

Влас виявився простішим у спілкуванні, ніж я очікувала. Принаймні сьогодні.

Зробивши ковток кави, згадала нашу вчорашню зустріч.

— А рятувати незнайомок на прохання їхніх подруг тобі часто доводиться?

Влас засміявся.

— Ми вже знайомі, Яромиро.

— Один раз і лише кілька хвилин.

— Усе починається з малого.

— Для тебе, можливо.

— Я просто не люблю ускладнювати.

— Це я вже помітила.

Світлана спостерігала за нами з усмішкою.

— Бачите? Я ж казала, що все буде нормально.

— Не поспішай із висновками, — зауважила я. — Ми ще не з'ясували, хто з нас пунктуальніший.

— Я, — упевнено заявив Влас.

— Я теж.

Борислав розсміявся.

— Якщо ви обоє прийдете раніше, проблем не буде. А от якщо хтось запізниться…

— То це точно буду не я, — перебила я.

Влас усміхнувся.

— Побачимо.

— Починаю шкодувати, що вас познайомила, — зітхнула Світлана.

Ми засміялися, і на кілька хвилин я справді забула про вчорашній вечір. Про Явдоху. Про Радослава. Про дивну напругу, що виникла між ним і Власом біля кафе.

Можливо, мені просто здалося.

Простягнувши руку через стіл, запропонувала:

— Перемир'я?

Влас поглянув на мою долоню.

— До весілля?

— До весілля.

Він потиснув мені руку.

— Домовилися.

Саме цієї миті телефон на столі завібрував.

На екрані висвітилося ім'я Радослава.

Усмішка мимоволі згасла. Дзвінок був несподіваним. Ми випадково зустрілися в кафе після довгої перерви, поговорили, згадали минуле. Нічого такого, через що варто було б його уникати.

Та це вже була друга спроба додзвонитися.

Відповісти не встигла — виклик обірвався.

— Хто телефонував? — запитала Світлана.

— Радослав.

Поклавши телефон на стіл, я помітила, як Влас затримав на мені погляд. Вираз його обличчя майже не змінився, проте вчорашня зустріч біля кафе одразу пригадалася.

Телефон завібрував знову.

Радослав.

Цього разу Влас теж побачив ім'я на екрані.

— Не хочеш відповідати? — запитав він.

— Не зараз.

— Тоді не відповідай.

Його спокійна реакція лише посилила мою цікавість.

— Ти його не любиш?

Влас провів пальцем по краю чашки, обмірковуючи відповідь.

— Не сказав би саме так. Просто не поспішав би робити висновки про нього.

— Але він мені нічого поганого не зробив.

— Я й не стверджував протилежного. Просто іноді люди здаються простішими, коли ми бачимо їх уперше.

— Ти говориш так, ніби знаєш про нього щось, чого не знаю я.

Влас зустрівся зі мною поглядом, але відповіді не дав.

Телефон завібрував утретє.

Цього разу я взяла його до рук. Радослав наполегливо намагався додзвонитися, і тепер уже сама хотіла знати, що йому потрібно.

— Відповім, — вирішила я.

Влас кивнув.

— Добре.

Залишивши кухню, зупинилася в коридорі й натиснула кнопку прийняття виклику.