Небезпечно знайомий

До будинку ми повернулися майже вночі.

У вітальні горіло світло. Світлана чекала на дивані, підібгавши ноги й тримаючи чашку давно охололого чаю.

— Нарешті! Я вже почала хвилюватися.

— Не сердься, я й не помітила, як пізно стало.

Вона перевела погляд на Власа.

— Добре, що ти її знайшов.

— Випадково, — усміхнувся він.

— Звичайно. А тепер іди, Борислав, мабуть, уже зачекався.

— Передам, що ти його не відволікаєш.

Влас попрощався й затримав на мені погляд.

— Добраніч, Яромиро.

— І тобі. Дякую, що підвіз.

Він кивнув і вийшов. Щойно зачинилися двері, Світлана повернулася до мене з лукавою усмішкою.

— Ну що, новий знайомий уже встиг справити враження?

Знявши пальто, я повісила його на спинку крісла.

— Влас розповів, де мене знайшов?

— Я сама запитала. Ти зникла на пів дня, не відповідала на дзвінки, а тепер повертаєшся майже вночі. Що мені залишалося робити?

— Наступного разу залишу записку.

— Особливо якщо знову підеш із Радославом.

— Між нами нічого немає!

— А я хіба щось стверджувала? — Світлана ледь стримувала усмішку. — Просто помітила, що ти повернулася в гарному настрої.

— Ти нестерпна.

— Зате тобі не нудно.

Я вже хотіла відповісти, але подруга раптом посерйознішала.

— Краще розкажи, як минуло в Явдохи. Ти ж саме через сни до неї пішла?

Усмішка згасла.

— Хотіла зрозуміти, що вони означають. Явдоха погодилася дещо показати, але під час видіння все пішло не так.

Світлана відставила чашку й уважно подивилася на мене.

— Що сталося?

— Знову побачила сон, хоча цього разу все було інакше. Здавалося, ніби я справді опинилася в тому місці, а не просто спостерігала збоку. Відчувала все, що відбувалося, чула звуки… А потім видіння раптово зникло.

У пам'яті зринули уривки лісу, дві чоловічі постаті й темне звивисте тіло змія.

— Явдоха злякалася. Попросила мене піти, нічого не пояснивши. Дивилася так, ніби побачила щось, чого зовсім не очікувала.

Світлана повільно відвела погляд.

— Ти щось знаєш?

— Про Явдоху? Майже ні. Я ж казала, що ми мало знайомі.

Відповідь прозвучала спокійно, але її раптова стриманість насторожила. Подруга явно не хотіла продовжувати цю розмову.

Поки що я вирішила не наполягати.

Світлана знову взяла чашку, покрутила її в руках і заговорила про інше:

— Із Радославом теж будь обережна.

— Чому? Що ти про нього знаєш?

— Він давно тут, але своїм так і не став. Завжди тримався осторонь, особливо ні з ким не зближувався. Коли кудись їде, за ним не надто сумують, а коли повертається, ніхто не дивується.

— Звучить так, ніби його тут просто не помічають.

— Радше звикли до нього. Я не звинувачую його в чомусь, Яромиро. Просто не поспішай із висновками, якщо він здається тобі простішим, ніж є насправді.

Я замислилася.

Поруч із Радославом справді було легко. Розмова текла невимушено, без незручних пауз і потреби добирати слова. Попри коротке знайомство, між нами наче не існувало звичної відстані.

І все ж усередині жевріла незрозуміла настороженість.

— Залишайся сьогодні в нас, — запропонувала Світлана, підводячись. — Уже пізно, а я не хочу, щоб ти сама йшла до свого будиночка.

— Дійду.

— Знаю. Але мені так буде спокійніше.

Її наполегливість розчулила більше, ніж хотілося визнавати.

— Гаразд, тільки на одну ніч.

— Звісно. Постелю тобі в гостьовій.

Вона вже прямувала до кухні, коли раптом озирнулася.

— Ти хоч вечеряла?

— Ні. Але, судячи з тону, зараз почнеться новий допит.

— Не допит, а турбота. Сідай, щось знайду.

— Світлано…

— Навіть не починай!

Я засміялася. Уперше за вечір напруга трохи відступила.

Світлана нагодувала мене, ще трохи побурчала через мою звичку забувати про все на світі, коли щось мене захоплювало, а тоді провела до гостьової. Ми побажали одна одній добраніч, і невдовзі в будинку запанувала тиша.

У гостьовій довго не вдавалося заснути.

Перед очима знову поставала Явдоха: її погляд після видіння, тривога, що промайнула в очах, і те, як вона відвернулася, наче боялася сказати зайве.

А потім згадувався Радослав. Спокійний, уважний — знайомий лише кілька годин, але чомусь зовсім не чужий.

Не поспішай із висновками.

Слова Світлани не давали спокою. Щойно заплющила очі, видіння повернулося.

Ліс. Двоє чоловіків. Змій.

І дивне відчуття, ніби колись я вже стояла зовсім поруч із цією таємницею. Вона чекала за межею пам'яті, у темряві, куди досі боялася зазирнути.