Між довірою і таємницею

Ми відійшли від кафе лише на кілька кроків, коли біля тротуару пригальмував темний автомобіль.

Дверцята відчинилися.

— Яромира?

Я впізнала голос ще до того, як побачила його власника.

Влас.

— Ти що тут робиш? — здивувалася я.

— Міг би запитати те саме.

Він наблизився, спершу поглянувши на мене, а тоді на Радослава. Обличчя залишалося незворушним, проте в очах промайнуло щось невловиме.

— Ви знайомі? — поцікавилася я.

— Так, — відповів Влас.

— Знайомі, — майже одночасно озвався Радослав.

Я переводила погляд з одного на іншого.

— Дивно.

— Що саме? — Радослав усміхнувся.

— Нічого.

Влас ледь помітно всміхнувся, але промовчав.

— Світлана тобі не дзвонила? — звернувся він до мене.

— Ні. А що?

— Хвилин двадцять тому телефонувала мені. Ти написала їй, що все добре, а потім перестала відповідати.

Я дістала телефон. На екрані світилися три пропущені виклики від Світлани.

— Не чула.

— Вона теж так подумала.

Відкривши повідомлення, прочитала:

«Яромиро, передзвони мені, будь ласка. Я хвилююся. І, будь ласка, не залишайся сьогодні сама».

Тепер усе ставало зрозумілішим. Світлана справді могла непокоїтися, особливо після сьогоднішнього. Щоправда, про те, що сталося, я так і не наважилася їй розповісти.

— Ти через це приїхав?

— Я був неподалік. Вона попросила заїхати й переконатися, що з тобою все гаразд.

— І як? — спробувала пожартувати я. — Переконався?

— Поки що.

— Я жива.

— Бачу.

Радослав тихо засміявся. Влас натомість перевів на нього погляд — короткий, але промовистий. Усмішка Радослава ледь помітно згасла.

— Я можу провести її, — запропонував він.

— Можеш, — спокійно погодився Влас. — Просто Світлана попросила мене заїхати по Яромиру.

Радослав на мить замовк.

— Зрозуміло.

Влас іще трохи дивився на нього, перш ніж відвести очі.

— Щось не так? — запитала я.

— Ні.

— Тоді чому ви так дивитеся один на одного?

Радослав знову всміхнувся.

— Давно не бачилися.

— Дуже давно, схоже.

— Буває, — тихо кинув Влас.

Розпитувати далі не стала. Було відчуття, що за цими короткими відповідями ховається щось важливе, але жоден із них не збирався ділитися подробицями.

Влас відчинив пасажирські дверцята.

— Поїхали? Спершу відвезу тебе додому, а по дорозі зателефонуєш Світлані.

На мить затрималася, роздумуючи. Їхати не хотілося. Поруч із Радославом було спокійно, а наша розмова допомогла бодай ненадовго відволіктися від усього, що сталося в Явдохи.

Та Світланині повідомлення нагадували: вона хвилюється, і залишати її без відповіді було б несправедливо.

— Добре.

Уже збираючись сісти в машину, я раптом згадала про інше.

— Радославе, даси свій номер?

Він здивовано підняв брови, а тоді всміхнувся.

— Звичайно.

Я дістала телефон. Радослав продиктував номер і набрав мій. За мить у його руці задзвонив телефон.

— Тепер не загубимося, — промовила я.

— Сподіваюся.

Ми обмінялися усмішками. Саме тоді я помітила, що Влас дивиться на телефон Радослава. Його увага затрималася на ньому лише на мить, проте цього вистачило, аби я вловила дивну реакцію.

— Усе? — запитав він.

— Так.

Радослав повернувся до нього.

— Не хвилюйся.

— Я не хвилююся.

— Добре.

На цьому розмова обірвалася. Принаймні та її частина, яку я встигла почути.

— Побачимося, — попрощалася я з Радославом.

— Побачимося, Яромиро.

Вмостившись у машині, я почула, як Влас зачинив дверцята й обійшов автомобіль. Перш ніж сісти за кермо, він іще раз поглянув на Радослава.

Той так і залишився біля кафе.

Їхні погляди зустрілися. Цього разу обійшлося без усмішок і слів. Між ними ніби відбувся мовчазний обмін, зміст якого залишався для мене загадкою.

За мить двигун озвався тихим гуркотом, і ми рушили.

Я дивилася на вулицю, поки кафе не зникло з поля зору.

— Ви давно знайомі? — порушила мовчанку.

— З Радославом?

— А з ким іще?

Влас ледь усміхнувся.

— Достатньо давно.

— Це вже друга загадкова відповідь за вечір.

— Можеш вважати, що я не люблю говорити про минуле.

— А він?

— Він теж.

Я знову пригадала їхню зустріч біля кафе.

— Ви посварилися?

Влас не поспішав із відповіддю.

— Не зовсім.

— То що між вами сталося?

Він на мить повернув голову в мій бік, а тоді знову зосередився на дорозі.

— Деякі речі не зникають лише тому, що про них більше не говорять.

Після цих слів запитання ніби застрягли в горлі. Влас навряд чи сказав би більше, навіть якби я наполягала.

За вікном почав накрапати дощ. Крізь тканину кишені відчувався телефон, у якому тепер був збережений новий номер.

Радослав.

Здавалося, наша розмова мала допомогти мені краще його зрозуміти. Натомість зустріч із Власом породила ще більше запитань.

Я знову й знову згадувала їхні погляди, стримані відповіді та дивну напруженість, що виникла між ними. Це зовсім не скидалося на звичайну зустріч давніх знайомих.

І тепер мені ще сильніше хотілося з’ясувати, що насправді пов’язувало цих двох чоловіків.

********

Деякі таємниці починаються задовго до того, як ми дізнаємося про їхнє існування.

Додайте «Наречену Велеса» до бібліотеки, щоб не загубити історію Яромири, Власа й Радослава. Їхнє минуле приховує більше, ніж здається, а відповіді на найважливіші запитання можуть змінити все.