Той, кому до вподоби грози

— Тобі краще піти.

Не відразу стало зрозуміло, що Явдоха звертається до мене.

Ще кілька хвилин тому вона сиділа навпроти, задумливо перебираючи пальцями край скатертини. Тепер руки завмерли, а в погляді з’явилася настороженість.

— Що?

— Повертайся додому, Яромиро.

У її голосі більше не було колишньої впевненості.

— Але ви знаєте, що це було?

Явдоха відвела очі. Цього вистачило, аби переконатися: вона щось приховує.

— Ви щось знаєте.

Жінка промовчала.

— Про змія?

Повільно піднявши голову, Явдоха подивилася мені в очі. Уперше на її обличчі не залишилося ані загадковості, ані звичної стриманості. Лише неприхований страх.

— Не все, що приходить до людини, варто намагатися зрозуміти одразу, — тихо промовила вона.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Мовчання затягнулося. Здавалося, Явдоха ось-ось наважиться розповісти більше, але натомість підвелася, підійшла до дверей і відчинила їх.

До кімнати потягнуло сирим холодом.

— Іди.

— Чому?

На мить жінка заплющила очі, ніби збиралася з силами.

— Бо боюся, що цього разу побачила не те, що мала побачити.

Від її слів стало холодніше, ніж від протягу.

— Що це означає?

Відповіді не було. Явдоха лише затримала на мені погляд, у якому промайнуло щось схоже на жаль, а тоді знову відвела очі.

— Іди додому, Яромиро.

Подальші запитання не мали сенсу.

Забравши пальто, вийшла надвір. Біля хвіртки озирнулася востаннє. Явдоха все ще стояла на порозі й дивилася вслід так, наче проводжала не гостю, а людину, за яку вже боялася.

Дорогою кілька разів виникало бажання повернутися, постукати у двері й знову вимагати відповідей. Та щоразу в пам’яті поставало її обличчя.

Ні. Досить. Принаймні сьогодні.

У будинку спершу засвітила лампу в передпокої, потім — у кімнаті. Яскраве світло трохи заспокоювало, хоча напруження нікуди не зникло.

Скинувши пальто, сіла на край ліжка й спробувала знайти просте пояснення всьому, що сталося.

Трави. Втома. Нерви.

Спогади, які необережно вдалося витягти на поверхню.

Явдоха попереджала, що напій сильний. Останніми днями й без того дошкуляло виснаження. Можливо, мозок просто зібрав розрізнені уривки пам’яті в одну химерну історію.

Змій. Золоті очі. Камені. Чийсь голос.

Двоє чоловіків.

Заплющені повіки не допомогли відігнати образи.

— Просто наслідок перевтоми, — промовила вголос.

Таке пояснення звучало переконливіше.

Після душу переодяглася й написала Світлані, що зі мною все гаразд. Не зовсім правда, зате не доведеться пояснювати те, чого сама не розумію.

За годину вже сиділа в невеликому кафе в центрі.

Тут було тепло, людно й до нудоти звичайно. Саме цього й хотілося — опинитися серед людей, де не потрібно шукати прихованого сенсу в кожній дрібниці.

За сусіднім столиком хтось розмовляв телефоном, біля стійки дзенькнула чашка, а компанія дівчат коло вікна заливалася сміхом. Життя тривало, ніби нічого незвичайного не сталося.

Замовивши чай і щось солодке, відкинулася на спинку стільця. Нарешті вдалося трохи розслабитися.

— Яромира?

Піднявши голову, не відразу впізнала чоловіка, який зупинився біля столика.

— Радослав?

— А я вже подумав, що помилився.

Він усміхнувся.

Радослав Громов.

Колись ми кілька разів перетиналися через роботу мого батька. Не настільки близько, щоб називати одне одного друзями, але й не настільки поверхово, щоб тепер просто пройти повз.

Ми давно не бачилися. Він майже не змінився, хіба що став трохи серйознішим. У його обличчі все ще залишалося те спокійне тепло, яке закарбувалося в пам’яті.

— Ти повернулася?

— Ненадовго.

— Шкода.

Усмішка сама собою торкнулася губ.

— Чому?

— Бо саме подумав, що нарешті матиму нагоду нормально з тобою поговорити.

Сказано було так просто, що шукати прихований сенс навіть не спадало на думку.

Кивнула на вільний стілець.

— Сідай.

Радослав влаштувався навпроти.

Розмова пішла легко. Він умів слухати: не перебивав, не засипав запитаннями й не намагався заповнити кожну паузу. Розповіді про життя за кордоном супроводжував уважним мовчанням, а на зізнання, що повернення виявилося складнішим, ніж очікувалося, відповів лише коротким кивком.

— Ти все ще п’єш чай без цукру?

Здивовано глянула на нього.

— Ти це пам’ятаєш?

— Деякі речі чомусь залишаються в пам’яті.

Він посунув до мене цукорницю. Тихий сміх вирвався сам собою.

— А я вже думала, що ти забув.

— Не все забувається.

Усмішка поволі згасла. Погляд перемістився до вікна, за яким сутеніло небо.

— Ти втомилася, — зауважив Радослав.

— Трохи.

— Тоді сьогодні обійдемося без складних розмов.

— А якщо я сама захочу складної розмови?

— Вислухаю.

Жодного пафосу чи нав’язливої цікавості. Просто слова, яким чомусь хотілося вірити.

— Ти зовсім зникла після від’їзду, — озвався він.

Пальці обхопили теплу чашку.

— Так було простіше.

Розпитувати Радослав не став. Лише кивнув, залишивши мої слова без коментарів.

І ця стриманість несподівано припала до душі.

— Часто сюди приїжджаєш? — запитав він.

— Ні. Востаннє була багато років тому.

Радослав на мить замислився.

— Тоді добре, що цього разу приїхала.

У його погляді не було наполегливості — лише щира, як здавалося, радість від випадкової зустрічі.

— Маєш плани на вечір?

— Ні.

— Тоді дозволь запросити тебе на вечерю.

Погодилася майже відразу. Хотілося звичайного вечора: розмов, сміху й чогось, що не змушувало б шукати знаки там, де їх могло й не бути.

— Добре.

Радослав усміхнувся трохи ширше, підвівся й подав пальто.