Як все починалося...

Десять років тому

         Моя сім’я булла доволі багатою,хоча ні матір ні батько, ніколи не працювали.  Я мала все:кожна іграшка,кожна сукня,все чого б я не побажала, ставало моїм. Я була оточена сотнями нянечок та вихователів, і єдине чого мені не вистачало- це увага батьків. Їх я бачила лише тоді, коли вони вчергове надавали накази службовцям, або ж  вітали мене з днем народження, вручаючи чергову  цінну дрібничку, ніби-то відкуповуючись за свою скупість в емоціях.

         Йшли роки, і от мені 14 років,  і ось я вперше закохалася, та й хлопець який мені дуже сподобався також проявив до мене увагу, запропонувавши провести до мого будинку. Це було вперше,коли я поверталася не на батьківському авто,а просто прогулювалась містом. Підійшовши до ганку, ми попрощались, і мій ідеал невинно поцілував мене у щічку. Неочікувано, неначе гроза посеред ясного неба,перед нами з’явився мій батько. Схопивши за за руку, він ролючнго потягнув мене в дім, замкнувши двері перед самим носом мого залицяльника. Останнє,що я побачила це його перелякані очі,І ось мене вперше вдарив по обличчю той,хто до цього часу жодного разу не приймав участі у моєму вихованні. Ще довго я вислуховувала,яка я невдячна дитина, що не можу дотримуватись єдиних правил встановлених в нашій сім’ї , не соромити своїх батьків серед їх оточення та сусідів. Після чого, я більше ніколи не бачила моїх друзів, лише зрідка говорячи з ними по телефону. Мене поіністю оточили контролем та не давали ступити і кроку без нагяду.

       Два роки ,я провела як у в’язниці , під суворим конвоєм моїх наглядачів,жоден зроблений мною крок,не мав бути випущений з-під їхнього зоркого ока.  Та одного дня, коли мені виповнилося 16, мене перевдягли у дивну білу лляну сукню, надягнули на голову квітковий вінок та дали випити незрозумілий, травяний настій.Прокинулася, я вже, у незнайомому місці, що чимось нагадувало англійський Стоунхедж, але знаходився він у глибокому лісі, де єдиними джерелами світла являлись сонячні промені, що пробивались крізь віття дерев та вогонь що яскраво палав у мармуровій чаші, що стояла по центру цього величного,та водночас моторошного місця. До мене підійшли двоє, одягнуті у балахони, і почали говорити про велику честь,що випала на мою долю, як довго вони всі чекали на появу такої дитини як я, і що сьогодні ,станеться неймовірна подія ,якої так довго чекали всі тут приутні. В цю хвилину, мені дуже хотілось опинитись поруч з  батьками, я була налякана не на жарт, адже одразу згадалися всі ті історії про темних друїдів,чаклунів та чорнокнижників,які приносили в жертву юних  та невинних дівчат,для отримання величі та багатства,хоча б здавалося це неможливо у ХХІ столітті. Але невдовзі мої надії розвіяли,як виявилось, ті кого я звала своїми батьками,ніколи не були для мене такими, а лише виконували підготовані для них ролі.,навіть не докладаючи  для цього, особливих зусиль. Вони ще довго,розповідали про те , як роками готувалися, шукали обране дитя, адже дуже важко знайти дитя,що унаслідувало кров князя, який став причиною забуття їхніх божеств. Зробивши вигляд,що зацікавлено слухаю, цих сатанистів, я спробувала поворухнутися, але,як і очікувалось, нічого не вдалося. Хотілося закричати від відчаю, але й голос наче навмисно кудись зник. І в інший момент мені стало все зрозуміло, близько тридцяти пришелепкуватих вийшли в коло та почала наспівувати лише їм відомі слова, а в іншу мить звідкись з лісу вийшов ще один,несучи в руках клинок зроблений із дивного матеріалу,який я раніше не бачила,ніколи в житті. І ось , він поманив мене рукою, і супроти своєї волі як зачарована, я  почала йти в його бік. Здавалося,що це була зовсім не я, а хтось інший знаходився у моєму тілі та керував ним,  моя ж душа дивилась на всі дії,як сторонній глядач. Підійшовши до чорнокнижника, я взяла в руки протягнутий друїдом ніж, і ввійшовши в чашу з вогнем розрізала власну руку,тим самим проливши таку бажану балахонниками кров. На межі самої смерті, мені здалося,що на мене поглянули яскраві очі, що були сповнені жагою,що обпалювала сильніше ніж будь який вогонь, після чого відчувши як хтось мене поцілував, я втратила свідомість,вирішивши,що життя моє закінчилось назавжди.

        Вчергове прокинувшись, я ще довго озиралася та не могла зрозуміти,де я знаходжуся. Як пізніше мені пояснили, ніби-то, не витримавши жорсткого контролю з боку батьків, я намагалась покінчити з життям перерізавши свої вени,але мене вчасно доставили в клініку. З рідними,які невдовзі мене відвідали,мої стосунки так і не налагодилися. Я так і не змогла довіритися їхнім , доказам найщирішої любові,які вони ще довго мені показували. А може,той сон,хоча я йдосі не впевнена чи було то все,лише грою моєї уяви, залишив у мені такий глибокий слід,що не зміг би загладити жоден вчинок. Ще довго мені вижались ті вогняні очі, а відчуття поцілунку не вщухало й до сьогодні. Через два роки, я покинувши Україну, вирушила на навчання в Європу, де в подальшому, отримавши диплом реставратора, а пізніше культуролога, і залишилась проживати, назавжди розірвавши наші стосунки, та пообіцявши собі шо ніщо на світі не примусить мене знову повернутися до цього міста...

          """"""""

      Бортпровідниця оголосила про,те що через двадцять хвилин літак приземляється у аеропорту "Львів", а це означало,шо невдовзі я знову стоятиму а землях,моєї бвтьківщину,яку колись покидаючи,пообіцяла більше нвколи не повертатись.Можливо,у декого виникло питання,що могло примусити мене порушити свою ж клятву? А щоб його,я й сама досі не можу дати собі чіткої відповіді,  досі не знаю, як моя подруга вмовила мене,нехай хоч і ненадовго, але повернутися в місце, де моє життя, із прекрасної казки,колись перетворилося на руїни. Але так,як я звикла виконувати власні обіцянки,повертати назад, вже було доволі запізно.І ось плавне приземлення, і пасажири літака Нью Йорк-Львів прибули до місця призначення.Ступивши на землю, мене одразу охопило легкке хвилювання, адже через якихось кілька хвилин я знову зіткнусь зі своїм минулим,і боюся шо цього разу втікати  буде зовсім не так легко,як якихось кілька років тому....