Глава 29.2

Яна

Цей гуркіт краде з мого язика слова. Ми шоковано дивимося одне на одного, а шум не думає затихати. Здається, що він тільки наростає, але далі…

Раптово в повітрі зависає тиша. Густа — вона тисне на вуха, і… Якщо чесно — мені страшно.

Навіть не уявляю, що могло статися в залі. Проте точно нічого доброго… Це не танці…

— Залишайся тут — я перевірю, — Юліан робить крок до дверей.

— Ні, — заперечую. — Не залишуся тут сама… Не пущу тебе!

Свої слова підтверджую тим, що підходжу до нього та хапаю за руку. Сильно її стискаю. Дуже. Впиваюся в нього пальцями.

— Добре, — відповідає він, бо тямить, що я його не відпущу.

Ми виходимо з туалету, крокуємо порожнім коридором, а далі опиняємося в залі, де…

Зала вся розтрощена — таке враження, ніби тут пройшлося торнадо, а підлога… Підлога вся в крові. У крові, яка змішана із розбитими келихами… Ще те видовище…

Гості скупчилися біля стін, а посеред зали стоїть Воронцов. Його очі палають червоним, бордовий піджак та білосніжна сорочка розірвані — видно його бліде тіло, а в руках він тримає кинджал, який приставляє до горла…

До горла Івана, якого міцно тримають Адланський — тип із гидким шрамом на обличчі — і ще один вампір.

Іван намагається вирватися, але його тримають мертвою хваткою. Лезо вже впирається йому в шию, як…

— Що сталося? — гучно цікавиться Сокальський.

Я ловлю на обличчі Воронцова посмішку, яка триває не довше, ніж удар блискавки, а далі він кривиться, забираючи блискуче лезо від горла Івана, та відповідає:

— На мене, Юліане, щойно скоїли замах! Хотіли вбити цим!

Чоловік підіймає кинджал догори, а далі різко опускає та продовжує:

— Але мої вірні люди зупинили його…

Воронцов кидає погляд на Івана й не мовчить:

— Хотів обірвати моє життя в такий важливий день! І виглядає це як оголошення війни моєму клану!

Усі одразу переводять погляди на нас… Я відчуваю, як сотня вампірських очей пропалює, просвердлює нас наскрізь!

— Я не від клану дію! — кричить Іван. — Це моя власна воля — тебе вбити, виродку! Сам розпочинаєш конфлікти й думаєш, що виходитимеш із цього сухим? Ні! Таким, як ти, треба давати по зубах, аби знали своє місце! Сволото гнила!

Воронцов заливається сміхом… Його хихотіння заповнює всю залу, а Іван продовжує:

— А чого ви всі стоїте? Га? Хіба не знаєте, що він робить?! Знаєте! Але вам зручно позапихати свої язики в сраку й мовчати. Зберігати хиткий мир, який тримається на шмарклях! Агресори мають бути покарані! З відрубаними головами!

— Я про щось не знаю? — лунає холодний голос Фертинської.

— Так! — горланить Іван. — Воронцов…

Утім, він не продовжує, бо Воронцов обриває його життя. З нелюдською силою він вганяє лезо в шию Івана, різко смикає — і за мить… Голова відокремлюється від тіла. Обезголовлений тулуб важко падає на підлогу, а голова котиться скривавленою підлогою, як м’ячик. Це виглядає жахливо. Я відвертаюся вбік, а очі міцно заплющую… Мене всю обсипає сиротами від страху.

Водночас усередині прокидається злість, адже Іван мав рацію. Я його підтримую. Агресори мають отримувати покарання, бо…

— Через цей випадок я скликаю вищу раду, — голос Воронцова звучить владно. — Верхівка клану, до якої належав Іван, має відповідати за це.

— Але для чого ти тоді вбив його? — лунає голос Фертинської. — Мені здається, що він мав що сказати.

— Мій вчинок — відкладена самооборона, — фиркає він. — А тепер усі вільні. Свято завершене. Не бажаю бачити ваші пики.

Усі кілька секунд стоять непорушно, а потім починають розходитися. Чую, як під їхніми ногами хрумтить бите скло. Я тільки зараз розплющую очі й спрямовую їх на застигле обличчя Юліана. Він дивиться в сторону, де лежить відтята голова Івана, а далі обертається до мене та ледь чутно каже:

— Ходімо.

За пів секунди ми опиняємося на вулиці, де панує нічна прохолода. Швидко йдемо до авто, а коли зупиняємося біля нього — Юліан втрачає контроль над собою.

Він відпускає мою руку й з силою б’є по бетонній клумбі для квітів. Вона з гуркотом розлітається в різні боки, перетворюючись на кришиво.

Я смикаюся й відходжу на кілька кроків. Дивлюся на осатанілого чоловіка, якого зараз краще не чіпати, але знаходжу в собі сміливість запитати очевидне:

— Усе дуже погано?