Глава 28.3

Воронцов зазирає мені в очі, мов допитлива дитина в шухлядку, яку дорослі завжди зачиняли на ключ.  Водночас продовжує вести наш танець, який мені вже хочеться зупинити.

Така неприпустима близькість з цим чоловіком не тільки запускає під шкіру кубики льоду, а й викликає огиду. Ось на кого потрібно було виливати свячену воду, а не на Юліана.

— Бачу, ви, Яно, розгублені… Але охоче вам поясню, що я маю на увазі… — шепоче він. — Ви дівчина, яка варта точно більшого. Для чого вам Юліан? Він не керує кланом, він лише вірний пес Веремія. Що останній скаже – бігом побіжить виконувати без зайвих роздумів… Інша справа я – головний у клані. Усі служать мені. А якщо будете моєю дружиною, то служитимуть і вам… Матимете велику владу. Зможете кататися світом та робитимете усе, що вам заманеться… І також я не ревнивий – інтрижки зі смертними дозволяю… Однаково вони помруть.

— Мене не цікавить подібне, — відповідаю я, намагаючись збільшити між нами відстань, але Воронцов тримає мене цупко. Прямо як кіт горобця, за яким полював пів дня. — Я кохаю Юліана, і як ви сказали – якщо я ладна стати однією із вас, то наше кохання нічого не зруйнує. Навіть ваша огидна пропозиція, яка вам здається золотом.

— Так сильно кохаєш, Яно? – глумливо питає він, переходячи на «ти» та майже врізається своїми вустами у мої.

— Так, — впевнено відповідаю. — Дуже кохаю… І якщо ти зараз перетнеш межу, то я…

— Що? – ще трохи, і він торкнеться мене губами.

— Прокляну, — кажу перше, що спадає на думку. — Зроблю так, що тобі буде огидним смак крові…

— Мммм, цікаво… — він усміхається. — А я зараз зроблю так, що тобі стане огидним твоє кохання до Юліана.

— У тебе цього не вийде, — шиплю я.

— Можна посперечатися, — каже він і різко розвертає мене. Водночас ми зупиняємося, і він рукою направляє моє підборіддя в бік, де стоїть Юліан. Його погано видно – затуляють інші пари, що танцюють. Але навіть половини секунди вистачає, аби побачити…

— Бачиш ту жінку біля нього? — шепоче Воронцов мені на вухо, впираючи мене у своє холодне тіло.

— Так, — відповідаю, помічаючи біля нього жінку з довгим чорним волоссям, яка одягнута в дуже відверту сукню. Більше описати її зовнішність не можу, бо погано видно.

— Це Ксенія Фертинська. Вона контролює ще один клан. Кілька десятків років тому вона крутила з Юліаном дуже велике кохання, — рипить Воронцов. — Таке кохання було, що навіть усі говорили про їхнє весілля… Ті голубки ледь не на людях показували свою пристрасть… Подейкували, що на якійсь вечірці вони порушили при всіх моральні принципи, бо так кортіло…

Мені неприємно це слухати, але…

— У кожного є минуле, — дивлюся я на Юліана, який слухає ту Фертинську. Він час від часу повертає голову в мій бік, але, напевно, погано мене бачить через натовп. — У мене теж є колишні, і я далеко не свята… Тому не бачу нічого страшного…

— А якщо я тобі скажу, що подейкують, ніби Ксенія хоче знову повернути Юліана? Цього разу вийти за нього заміж і перетягнути до свого клану… Ну якщо, звісно, його Веремій відпустить… Бачиш, як вона йому усміхається? Повір, вона свого досягне. А ти… Розлучення у вампірів існує. Станеш самотньою, залишишся без влади. Доведеться жити як інші, ходити на роботу, асимілюватися… А зі мною…

Воронцов різко повертає мене обличчям до себе та продовжує:

— А зі мною ти будеш королевою. Завжди…

— Не цікавить… І Юліана цікавлю лише я…

— Можливо, цікавиш, але Фертинська… Вона завжди свого досягає… Не тільки першокласна спокусниця, через яку не одна особа чоловічої статі з розуму зійшла, а й лідерка… Вона, до речі, наймолодша очільниця клану з усіх. Їй було лише двісті рочків, коли вона згуртувала навколо себе інших, старших та сильніших вампірів… Тому, Яно… Думай, чи можеш ти тягатися з такою жінкою за холодне серце свого Юліана…

Мене злять його слова. Я розумію, що це маніпуляція, але вони сказані так влучно, що діють на мене психологічно.

І я…

Я не знаю цю Фертинську, але мені хочеться спалити її за те, що вона розмовляє з Юліаном.

Також…

Я розумію, що я смертна, і він після моєї смерті…

— А що в тебе з очима? – витягає мене з думок Воронцов і раптово відпускає, кривлячись.

Він відскакує, і я бачу його руки. Долоні, якими він тримав мене, обпечені до м’яса. Вони вже регенерують просто на очах, але сам Воронцов кидає на мене приголомшений погляд.

У ньому читається шок.

Я також шокована від такого… Проте розумію, що це.  Злість будить в мені сили. Тільки так це можна пояснити.

Але зараз не до нього, бо я  оповита ревнощами.

Покидаю шокованого Воронцова та прямую до Юліана, який ловить мене поглядом. Я бачу, як він хмурніє. Напевно, вловлює мій стан.

За декілька секунд я вже стою біля них – розвертаю голову до цієї Фертинської та пропалюю її своїми очима.