Глава 28.2

Слова Воронцова викликають напругу в Юліана, яку я фізично відчуваю через його руку. Він стискає мою долоню до болю. А за себе я мовчу…

Тільки відчуваю, як серце десь у п’ятах гепає.

— І його мені може дати тільки Яна, — простягає він руку до мене. – Я бажаю танцю з вами. Хочу знати, як це — танцювати з найкрасивішою дівчиною, яку я тільки бачив… А бачив я чимало… Живу не одну сотню років. Тому говорю це сміливо. Без перебільшень.

Він ворушить своїми блідими пальцями, ніби це допоможе виконанню його бажання.

Я смикаю голову до Юліана – він лютий. Кожний м’яз його обличчя судомно зводить, і він продовжує стискати мою руку. Мені стає нестерпно  боляче.

Смикаю чоловіка, повідомляючи про це. Він трохи послаблює хватку, але продовжує мене тримати, і говорить, не приховуючи свого стану:

— Такий подарунок неможливий. Яна не іграшка, яку можна брати та користуватися.

— А хіба я говорю про іграшку? – Воронцов  закочує очі та припиняє ворушити пальцями. – Я просто хочу танцю з гарною дівчиною і… Вирішувати, чи бути цьому танцю, має лише вона… Вона ж не твоя власність, Юліане.

— Не власність, — заперечує Сокальський. – Але я маю право відмовити, бо…

— Боїшся, що вкраду твою наречену? – перебиває той. – Не думав, що ти такий невпевнений у собі… Я, звісно, чоловік досвідчений… Таких холодних жінок у ліжко вкладав, що… Але якщо між вами таке велике кохання, що вона готова стати однією з нас, то як я можу його зруйнувати? М?

Юліан мовчить, ледве стримуючись, а Воронцов продовжує:

— Чи ти боїшся за безпеку Яни? Ну, ти неймовірно смішний… Таку красуню, звісно, хочеться скуштувати, бо гарно пахне, — він на мить переводить на мене хижий погляд. – Але у мене мізки є… Не можна деякі межі переступати. І якщо чесно мовити — інші бажання переважають. Перевірити, що ховається під цим одягом…

— Свої бажання з іншими реалізуй, — у Юліана до нестями злий голос, і я бачу, як його очі наливаються червоною барвою.

А Воронцов широко усміхається та каже:

— Юліане, ти чого? Хочеш мені зіпсувати свято?

Відчуваю, що зараз станеться погане. Периферійним зором бачу, як напружилися деякі вампіри – спалахнули червоні очі. Особливо у того, з гидким шрамом на обличчі. Він уважно спостерігає за ситуацією, а наступної миті кидає важкий погляд на мене. Треба рятувати ситуацію…

Треба щось робити, бо зараз…

— У танцях немає нічого поганого, — вриваюся у розмову під шалений стукіт свого серця. – Юліане, я потанцюю…

Чоловік різко обертається до мене. Пронизує червоними очима, які мене лякають, але попри це – я обіймаю його та цілую.

Не коротко. Поцілунок виходить глибоким та пристрасним. Хоча я не люблю цілуватися при людях… чи, у моєму випадку, при вампірах.

Але Воронцов дозволяв собі поводитися при нас не дуже культурно, то хай дивиться…

Юліан активно відповідає на поцілунок, але через хвилину сам його обриває, забираючи у мене задоволення та шепочучи мені в губи:

— Яно, не треба…

— Усе буде добре, — запевняю його, хоча сама не знаю, чи це правда, чи брехня.

Після своїх слів я розвертаюся до Воронцова, який досі стоїть з простягнутою рукою, мов милостиню просить. Впевнено кладу свою долоню в його, відчуваючи холод.

І…

Це зовсім інший холод, ніж у Юліана. Бридкий та відразливий. Але щоб уникнути конфлікту, краще піти на поступки…

Мені не подобається ця думка. Це схоже на політику Веремія: замість того, щоб покарати зухвалого агресора і вказати йому на місце відбуваються поступки. А він потім вилізе на голову та…

— Найкрасивіша дівчина, яку ви тільки бачили, готова з вами танцювати, — гордо заявляю.

— Люблю жінок, які знають собі ціну, — він стискає мою руку та тягне до центру зали, де танцюють інші пари.

Коли ми опиняємося посередині, Воронцов веде танець. Не гірше за Юліана. Напевно, всі вампіри вміють танцювати. Хоча не дивно: за стільки років можна навчитися не тільки танцям, а й грі на кожному музичному інструменті, аби тільки бажання було.

Коли я танцювала з Юліаном, мені було соромно, що я непластична і постійно наступала йому на ноги. А у випадку з Воронцовим – ну, сам нарвався. Я показую всю свою незграбність та топчу його ноги. Інколи навіть спеціально, з натиском. І додаю з невинним виглядом:

— Вибачте… Я зовсім не вмію танцювати.

— Нічого страшного… — кривиться він. — Після перетворення у вас буде багато часу, щоб навчитися… Але рекомендую, Яно, змінити партнера…

— Не зрозуміла… — підіймаю на нього очі.

— А що тут незрозумілого? — він різко притуляє мене до себе, порушуючи межі пристойності, та говорить пошепки: — Для чого обирати принца, якщо є король?