Глава 28.1

Хвилювання нападає на мене та різко здавлює горло, бо я розумію, хто перед нами стоїть – Воронцов. Він впивається у мене своїми сірими, як граніт, очима та так посміхається, що навіть найсміливіша людина на світі відчула б лютий страх.

Трішки градус напруги знижує рука Сокальського, яка сильніше стикає мою долонь. Чоловік навіть ближче стає до мене.

— Привіт, Олександре, — говорить до нього Юліан.

Воронцов нічого не каже – він продовжує витріщатися на мене. Таке враження, що він хоче пропалити в мені дірку.

Лише через секунд десять він нарешті переводить погляд – мені стає простіше дихати, і одразу мою увагу на себе перетягують біляві дівчата, які виснуть на ньому. Особливо їхні шиї та плечі.

Вони всі в укусах…

Деякі давні, а деякі зовсім свіжі – з них навіть виступає кров, яка тоненькими цівками біжить донизу, забруднюючи їхні світлі сукенки.

У мене від цього видовища по тілу біжать велетенські сироти. Розумію, від чого ці рани.

У мене знову з’являється нудота, яку ледве стримую.

Йому мало крові з келиха? Треба смоктати з цих дівчат прямо тут?

А їм, до речі, весело… Вони усміхаються. Складається враження, що вони п’яні.

— І вам великий привіт, Юліане та Яно, — відповідає Воронцов, і коли промовляє моє ім’я, то знову обертається до мене. Знову врізається своїми очима, які…

Боже, як мені стає від них недобре. Прямо коле поглядом. Хоча сам Воронцов…

Я, до речі, уявляла його не таким. Думала, що він, як Веремій – буде чоловіком, якому за п’ятдесят на вигляд, а це молодик у розквіті сил. Його навіть можна назвати привабливим, але ці очі лякають до затерпання п’ят.

— Саме вас, Яно, я чекав найбільше, — говорить він значно тихіше.

— Невже? – попри дикий внутрішній страх, цікавлюся у нього.

— Так, — киває. – Мені дуже хотілося побачити наречену свого давнього друга.

Друга? Юліан товаришував із ним? Цікаво… Буде що запитати, але зараз точно не до цього.

— Побачив, — зауважує Юліан холодним голосом. – А зараз час отримувати подарунки.

Сокальський запихає вільну руку у внутрішню кишеню піджака та виймає звідти коробочку. Вона невелика, менша за мій кулак, і обтягнута червоним оксамитом.

— Таких парфумів немає у твоїй колекції, — простягає він. – Я та Яна вітаємо тебе з днем народження. Бажаємо всього найкращого.

— Ммм, — бере він коробку з його рук. – Ти досі пам’ятаєш, що я колекціоную  парфуми…

— Звісно, — відповідає Юліан.

— Як приємно, — розпливається він у білосніжній посмішці. – Дуже приємно…

На другому слові «приємно» він запихає коробку собі в кишеню бордових штанів, а одну з дівчат грубо притягує ближче до себе та…

На щастя, він її не кусає. Він просто злизує кров, яка сочилася з двох свіжих ранок на шиї. Не знаю, що він хотів цим показати, але зі сторони це…

Стоп! А хіба людей можна використовувати для такого?

Вони ж наче не нападають на людей? Чи є винятки?

Поки у моїй голові рояться ці запитання, Воронцов злизує всю кров, опускаючись язиком у саме декольте дівчини, в якої такий вираз обличчя, мов їй це за радість. А після він каже їй:

— Геть!

Біляві дівчата насуплюються, але покидають свого господаря. Воронцов дивиться їм услід, облизується, а далі повертається до нас та видає:

— Ваш подарунок чудовий, але мені цього замало. Я хочу ще один…