Глава 27.2

Моя відповідь змушує його підняти на мене свої карі очі. Тепер ми зазираємо одне одному в зіниці, й водночас наближаємося – повільно та впевнено скорочується відстань між нами.

Коли його вуста торкаються моїх – я відчуваю в грудях вибух. Він не вбивчий, а приємний, розливається по всьому тілу солодко-хмільним теплом.

Мене мурашить. І це відчуття зростає з кожною секундою поцілунку, який палає між нами. Він і справді палає, хоча губи Юліана прохолодні.

Чоловік кладе  іншу руку мені на плече та ще ближче притягує до себе, водночас поглиблюючи поцілунок, у якому я починаю тихо стогнати.

Я не можу стримати емоцій…

Вони вириваються з мене та збивають із ніг всі зайві думки.

Концентруюся лише на Юліанові та відчуттях, які зараз виникають…

Від цього чоловіка у мене паморочиться голова, шаленіє серце, бурлить кров у венах, перехоплює подих та…

Я рада, що дізналася правду. Хоч це сталося через такі неприємні обставини…

Але нарешті я не  куштую ту порожнечу всередині, яка їла мене після корпоративу. А відчуваю… повноту.

Я роблю поцілунок пристраснішим. Жвавіше відповідаю на рухи Сокальського. І наш поцілунок уже не просто горить, а…

Я не знаю, яке слово підібрати. Просто відчуваю… Відчуваю, як мене огортає збудження, яке млосно вібрує під моєю шкірою.

У Юліана такі самі реакції. Ловлю їх своїми руками, які спочатку кладу йому на груди, а потім переміщую на шию.

І в мене зриває дах…

Вдаюся до шаленства…

Із пасажирського сидіння спритно, мов кішка, перелажу чоловікові на коліна, і…

Ми опиняємося за крок від божевілля. Якщо хтось вловить це очима… Точно стане гарячою новиною на декілька тижнів, але мені байдуже. Хай заздрять, що так не можуть.

Я вже готова це зробити. Хочу зануритися в хтиве божевілля…

— Яно, — розриває поцілунок Юліан.

Від того, що насолода припинилася, я розплющую очі. Невдоволено дивлюся на чоловіка та надуваю вуста.

— Я також не хочу припиняти, але треба… Побудемо там годинку, а потім уся ніч для тебе.

— Прямо вся? – злегка усміхаюся, стискаючи руками його плечі. – Говориш, як герой-коханець із книги, який обіцяє кохання на всю ніч, а в реальності…

— Ну ти не забувай, що я не просто людина, — нагадує він та рукою гладить мою шию. Від його прохолодних подушечок у мене солодкі мурашки біжать. Що він зі мною робить…

 – Мені здається, що тобі треба розпустити волосся, а не ховати його в зачісці, - додає Юліан.

— Думаю, не варто, –  хмурюся. –  Я його не вирівняла…

— А тобі з цими неприборканими хвилями дуже гарно…

— Тоді розпускай… Якщо тобі подобається…

Юліан одразу тягнеться до «крабика» на моїй голові – волосся важкою хвилею падає мені на плечі. Чоловік, не зводячи з мене погляду, відкладає  затискач убік та береться рукою вкладати пасма, промовляючи:

— А тепер ходімо.

Я обережно злажу з колін Юліана, а вже за мить ми за руку йдемо до ресторану. Нас без слів пропускає охорона.

Мій стан…

Пристрасть в авто перемкнула мене, хвилювання зараз менше, і я намагаюся не роздмухувати його своїми негативними думками й перетворювати на істерику.

Юліан поряд і не дасть мене образити.

Яно, згадай, що він зробив із тими вампірами біля клубу? Він будь-кого  обезголовить заради тебе.  Навіть усіх на всьому світі.

Я слабко усміхаюся… Сама дія жахлива – когось залишити без голови й цим позбавити життя, але якщо заради жінки, яку кохають…

Це навіть романтично.

Темна романтика, скупана в крові.

Ось ми вже заходимо до зали. Вона…

Я очікувала, що пануватиме напівморок, але ні… Тут доволі світло, грає жива музика. Гості вишукано одягнуті та сміються, а між ними ходять офіціанти, які розносять напої. Один із них зупиняється біля нас.

Я без роздумів беру один із келихів та хочу притулити до вуст, але обертається Юліан, який різко блокує мою руку:

— Краще не треба…

— Чому? – не розумію його. – Я не за кермом….

— Це не вино… Ти забула, де ти?

Ціпенію та лякливо опускаю очі на келих, дивлячись на криваво-червону рідину. До горла підступає нудота від думки, що могла скуштувати чиюсь кров…

— Тоді краще забирай, — тремтячими пальцями віддаю йому келих.

Юліан бере його, але відставляє на тацю для порожніх бокалів. Хочу запитати, чого він так зробив, але не виходить.

До нас підходить невідомий чоловік у бордовому костюмі, під руки з двома дівчатами та келихом крові в руці. Він усміхається і вимовляє:

— А я вже зачекався на вас!