Глава 27.1

Яна

Після цих напружених днів, які не просто перевернули моє життя догори дриґом, а й відкрили очі та показали, який насправді цей світ, я майже не розмовляла з Юліаном. Він, на щастя, не намагався проти моєї волі нав'язувати діалог. Максимум, що ми говорили – віталися одне з одним, і все.

Більше слів із нас вилетіло, коли на порозі з’явився Веремій. Йому довелося розповісти про все, що сталося після тієї зустрічі з кланом, коли все, здавалося, було простіше. Тоді треба було мене лише вкусити — і все, я одна з них. А зараз – я відьма.

Відьма, яка нічого не вміє та не знає. Чи воно все має прийти з часом?

Незрозуміло.

Веремій все вислухав. У відповідь зморщив лоба та сказав, що ситуація дивна, але несмертельна. Утім…

Я не знаю чому, але після того, як Юліан сказав, що я відьма, Веремій став дуже дивно на нього дивитися. А сам Сокальський…

Він відвернув голову до вікна й навіть не рухався всю розмову. Наче перетворився на статую. Це здавалося мені дуже дивним.

Під час розмови я сподівалася, що від вампіра, якому дуже багато років, я бодай щось більше дізнаюся про себе. Бо поділ відьом на "навчених" та "народжених" мене не дуже тішив.

Він повторив те саме, але єдине, що було трішки корисним – сказав, що магія у народжених відьом переважно проявляється, коли їм виповнюється двадцять сім років. А мені двадцять сім років має бути у травні цього року. Тобто дуже скоро — через декілька тижнів.

Коли я сказала про це Веремію й запитала, як саме це має відбуватися, він тільки знизав плечима. Я трохи обурилася, але…

Він же вампір, а не чаклун. Тому злитися за його незнання смішно. Тож я загасила своє раптове обурення та нічого не відповіла, а Веремій…

Зауважив, що я, принаймні, зможу завжди насолоджуватися смаком вина. Ця його фраза  щастя мені не принесла.

А потім він дав мені пляшку свого фірмового напою і до всієї історії додав:

— У мене є деякі знайомі відьми. Я не дуже люблю з ними спілкуватися, але спробую щось у них дізнатися. Хоча це буде важко. Жінки самі по собі створіння дуже складні, а якщо вони ще й відьми… Важко знайти спільну мову.

Після цієї фрази минуло декілька днів. Веремій поки нічого не дізнався, а може, ще в процесі. Цього я не знаю.

Утім, як би там не було – головне, щоб події далі не загострювалися. Поки, на щастя, цього не відбувається. Все підозріло тихо, але…

Але у спину дихає запрошення Воронцова на його день народження.

Ця дата настає надто швидко, і одночасно між мною та Юліаном скресає крига мовчання.

Я першою її ламаю, а саме перед тим, як ми маємо їхати на свято.

— Нормально мені у цій сукні? – питаю я в чоловіка, коли спускаюся сходами та опиняюся перед ним.

Юліан переводить на мене очі, в яких… У них з’являється здивування, що я з ним говорю, а також вогник, який свідчить, що йому подобається.

Я, до речі, одягнула чорну оксамитову сукню з помірним декольте, яка облягає мою фігуру – яскраво виділяє талію, а довжиною сягає колін. З волоссям вчинила просто – помила, висушила, розчесала та зібрала його чорним крабиком.

Сокальський ще декілька секунд мовчки оглядає мене, і після цього говорить:

— Ти будеш прекрасною у будь-якій сукні. Не вони тебе прикрашають, а ти їх.

— Дякую, — підіймаю кутики вуст догори, і…

Ми декілька хвилин дивимося одне на одного, зазираючи в зіниці. Слухаємо тишу, яка приємно дзвенить у вухах. Він простягає мені руку, в яку…

Я без жодних роздумів кладу свою, відчуваючи його прохолодну й водночас ніжну, як оксамит, шкіру. Він злегка стискає мою долоню, не відриваючи від мене погляду.

Збоку це виглядає як звичайна дія, але для нас… Це як особливий ритуал примирення та відкидання у прірву негативних емоцій.

Лід, який я розтрощила словами, від цих дій повністю розтоплюється.

— Знаю, що це свято не найприємніше, яке може бути, але треба на ньому з'явитися. Хоч на годину, — говорить Юліан.

— Головне, аби ти був поряд, — відповідаю.

— Буду, — запевняє Сокальський.

Після цього ми йдемо до авто, і через годину опиняємося біля розкішного ресторану, який розташований майже у центрі міста. Я до цього ніяк не панікувала, навіть не відчувала тривоги, але коли бачу заклад та людей… Точніше вампірів, які туди заходять, широко усміхаючись, мені стає…

Мене накриває сильне хвилювання. Серце охоплює шалене калатання. Воно б’ється об ребра. Сильно. Відчуття, що зараз вони тріснуть.

— Яно, не хвилюйся так, — обертається до мене Юліан, накриваючи мою тремтячу руку своєю.

Я дивлюся на нього. Зустрічаю його карі очі, які випромінюють впевненість.

— Усе буде добре. Ніхто не заподіє тобі зла, бо знають, хто ти. І також там будуть представники інших кланів.

— Так, — киваю. – Але просто…