Глава 26.3 Сокальський

Сокальський

Мені страшно зараз навіть уявити, що могло статися, якби я все-таки відкинув свої сумніви та передчуття вбік і зробив перетворення…

А ніби я не знаю, що могло статися?

Смерть.

Одне страшне слово.

Але не раптова, а тривала та з муками, які ніяк не можна заглушити. За чутками, які доходили до мене, відчуття під час цього такі, мов у тілі замість крові опиняється кислота. Вона виїдає тебе зсередини, огортаючи нестерпним болем.

Я б не витримав її мук… Хоча я й так достатньо їх приніс Яні.

Утім, вона вже знає правду. Але найгірше було попереду.

Ця відьма, яку найняв Воронцов…

А тепер…

Що хотіли ті жінки? Що такого цінного зберігала її бабуся? Книгу із закляттями? Якийсь цінний артефакт? Чи щось інакше?

Варіантів може бути безліч, і висувати зараз якийсь один буде неправильно.

Проте…

Ну чому саме Яна виявилася відьмою? Чому?

Я забув, що доля любить насміхатися?

Ні, не забув, і вона про мене теж. Адже зараз знову підсунула мені такий сюрприз. Дала ту, від якої я божеволію, з надією на вічність, але…

Не продовжую цих важких думок, бо Яна чекає відповідь на своє запитання, а саме — що буде далі.

— Шлюб між вампірами та відьмами не заборонений, — кажу їй, дивлячись в очі. – Тому у цьому без змін.

Яна відвертається від мене. Дивиться у бокове скло, за яким яскраво світить сонце. Я дивлюся на її профіль, на якому застиг шок. Розумію її стан. Вона сьогодні дізналася забагато всього – правду про наші стосунки, про свою сутність…

А ще те, що вона була за волосину від смерті, яку міг спричинити мій укус.

Їй треба відпочити, а тому кажу:

— Я завезу тебе додому.

Яна не сперечається зі мною. Слабко киває головою.

Я заводжу двигун та їду. Голова гуде від думок. Намагаюся скласти всі події, що сталися, в єдину картину, але складно… Багатьох пазлів не вистачає. А ще починає роздирати на шмаття думка: а чи та блондинка, яка вбила Віктора, не є тією самою панянкою з білим волоссям, що спалила Лілію? Чи може це збіг? У світі сотні блондинок…

Але…

Я не знаю. Стверджувати, що це одна людина не можу, бо доказів не маю. Тим часом не озвучую Яні свої здогадки. Не треба їй зараз голову цим забивати.

До будинку їдемо в цілковитій тиші, яка дзвенить тривогою у нас у вухах.

Уже зупиняюся на подвір’ї та виходжу з авто, аби допомогти вийти Яні. Але вона самостійно це робить, і не мовчить.

— Юліане, що це все буде означати для нас? – ставить вона запитання, яке я не дуже хотів чути зараз.

Воно мене сковує. Стою непорушно, витримуючи неприємні промені сонця. Ця зірка світить мені прямо в обличчя, наче насміхаючись.

Я відчував, що Яна поставить це запитання, бо між нами немає більше жодних секретів, які стосуються особистого. Утім, не думав, що це буде саме зараз.

— Відьми ж не можуть жити вічно, як вампіри, — не витримує вона мого мовчання.

Це правда. Відьми максимально можуть жити до двохсот років, але…

— Яно, я розумію, що тебе турбує це запитання, але хай спочатку цей океан подій, який вирує навколо нас, трішки заспокоїться, — відповідаю їй.

— А ти думаєш, що це все заспокоїться? – вигинає вона брови. – Бо якось усе навпаки – все загострюється. Спочатку Воронцов із тією відьмою, а зараз ще це все…

— Заспокоїться, — говорю впевнено. – Головне — бути напоготові та вчасно перехопити ніж, який хочуть встромити нам у спину.

Яна нічого не каже, а лише обертається та йде до будинку. Я дивлюся на її руде волосся, яке аж горить на сонці, нагадуючи язики того полум’я, яке огортало…

Відвертаюся. Треба сконцентруватися на іншому. І не забувати про Воронцова, який не просто так покликав нас на свій день народження