Глава 26.2

Я від грому, якого не очікувала почути, здригаюся, але не мовчу. Відповідаю Юліану:

— Не знайшли. Утім, якщо вона справді відьма, то…

Зупиняюся. Тим часом краєм ока помічаю яскраву блискавку, яка рубає небо на дві частини, а за цим вуха закладає грізно-дзвінкий грім. Після цього починає падати дрібний град.

— Не переймайся – я дам раду відьмі, — впевнено каже Юліан. – Тому називай адресу. Зараз нам не треба втрачати часу – кожна секунда може бути вирішальною. Ми ж не знаємо, що саме вони взяли чи, може, хотіли взяти в будинку твоєї бабусі… Але переконаний в одному – це було щось цінне, якщо на тому предметі був такий захист. А перед цим тебе попереджали…

Не можу не погодитися з чоловіком…

Він думає логічно. Утім, перше речення викликає у мене…

Не те, що я сумніваюся, що вампір, якому понад чотириста років, не здолає відьму. Вмикається… звичайне переживання за нього, бо…

Не продовжую свою думку – називаю Юліану адресу тієї третьої жінки.

Чоловік вводить її у навігатор, розвертає автівку та, попри негоду, жене назад до міста.

Ми слухаємо дорогою грім, а також дощ із градом, які атакують корпус автівки, і не говоримо одне з одним.

Я веду діалог із собою. Нналізую все, що дізналася про себе й бабусю. Одночасно натикаюся на дуже багато запитань, які тривожать та викликають нерозуміння.

Якщо моя бабуся була відьмою, і вона здогадувалася, що я така сама, то чому вона мені нічого не говорила? Чому приховувала від мене? А моя матір? Вона також відьма? Чи як сила передається?

Раптово згадую слова мами, яка на мої прохання приїхати на похорон бабусі сказала, що «та стара відьма їй не матір».

Отже, вона знала?  

Тому вона мене не торкалася? Здогадувалася, хто я?

Ці запитання вганяють мене у депресію.

Я відчуваю в грудях ниючий біль, який…

Гаразд. Тямлю, що мама мене не любила через купу причин, але питання залишається тим самим: чому мовчала бабуся?

Чому?

А ще ці часті головні болі, які виникли після її смерті? Вони якимось чином пов’язані з тією силою, яка у мені? Чи як? Юліан сказав, що відчував від мене щось дивне, але чому я не маю жодного відчуття чогось іншого у собі? Ну, крім того, що голова болить…

І що мені робити з цією горою запитань? До кого звертатися? В Інтернеті точно не знайду відповіді на свої запитання.

На цьому реченні авто зупиняється. Я підіймаю голову та бачу, що ми біля будинку тітки Лілії. Адже саме так я її називала.

Ця жінка до цього випадку асоціювалася у мене з ароматом випічки, бо постійно нею пахла.

Крізь лобове скло, на яке падають краплі дощу, але дрібні, я бачу картину, яка мені…

Що за повтор?

Біля сірої дев’ятиповерхівки стоїть пожежна машина, а поряд декілька автівок поліції. Довкола багато людей під різнобарвними парасольками, які злякано та одночасно захоплено дивляться вгору.

Я повторюю за ними. Минаю очима перший поверх, другий, третій, а ось четвертий…

Два вікна на цьому поверсі кардинально відрізняються від інших. Вони оздоблені чорною рамкою зі сажі, а з них йде сизий дим, який одразу підіймається вгору, розсіюючись.

Пожежник, який стоїть у спеціальній корзині, тримає в руках шланг, із якого у ті вікна ллється вода. Хмикаю…

— Це квартира тієї жінки? – читає Юліан мою реакцію.

— Так… Переконана на відсотків дев’яносто.

— Цікаво… Ну добре… Залишайся тут.

— Ти куди? – обертаюся до нього.

— Краще залишайся тут, — повторює він, повертає голову до мене та звужує очі, які від цієї дії стають майже чорними.

— Гаразд, — відповідаю. – Але…

Я не додаю, а він не чекає на мою відповідь. Встає та йде. Чую, як тихо зачиняються дверцята автівки. Далі бачу постать Юліана, яка наближається до будинку, а потім до якогось правоохоронця. Сокальський щось йому говорить, а той киває. Після цього вони заходять до будинку. Я напружуюся та не зводжу з будівлі очей.

Не знаю, скільки часу таращуся на двері, але за цей відрізок часу хмари розбігаються, і стає сонячно.

Мені дуже нервово. Я переживаю за Юліана, що вже не витримую. Хочу сама вийти з авто, але з'являється постать чоловіка. Він крокує, минаючи калюжі. Рукавом пальта прикриває обличчя від сонця, й пришвидшує кроки. Уже відчиняє дверцята та сідає поряд. Він обертається до мене. Його погляд говорить сам за себе, але дублює язиком:

— Згоріла квартира саме тієї Лілії. А разом із нею жінка.

Я вже не дивуюся. Ця емоція вичерпана на десять років вперед. Навіть якщо постаратися, то нічого не вишкребти з кутків.

— Це не все, — продовжує він. – Сусіди дали свідчення, що орієнтовно за годину до пожежі Лілія повернулася додому в обгорілому одязі, а через двадцять хвилин до будинку зайшла невідома блондинка, а коли вона вийшла — із вікон повалив чорний дим.