Глава 26.1

Чоловік обертається до мене. Його карі очі наповнені правдою. Нічого не вигадує.

Я похитуюся на ногах…

Не знаю, чи мені сміятися, а чи, можливо, змахувати сльози. Цей день мене шокує…

Уже навіть не знаю, що гірше – те, що Юліан мені пам’ять стер – видер живцем важливу частину мого життя, а чи те, що я відьма.

Але як таке можливо? Звідки у мене можуть бути магічні здібності?

Хитаю головою, бо це вже занадто. Виходить, що це вже не життя, а серіал…

— Юліане, ти не помиляєшся? – питаю у нього з надією. – Може, ще дати крові, аби…

— Не помиляюся, Яно, — відсікає він моїй надії голову – вона котиться мені під ноги. – Ще раз цього робити не треба… Також цьому є докази. Я інколи відчував від тебе щось дивне… А ще вчора розбитий графин із водою. Він не міг сам упасти.

Щодо графина.. не посперечаєшся. Його падіння було загадковим певною мірою.

Проте я не можу з цим просто так взяти та змиритися, бо це здається мені божевіллям. Затуляю руками обличчя та глибоко вдихаю. На повні груди.

— Я невеликий знавець відьом, — продовжує Юліан. – Проте знаю, що є ті, яким передають силу – її можуть отримувати звичайні люди. А є категорія – народжені, в яких сила проявляється з віком. Ти, з великою ймовірністю, друга категорія…

— Небачено рада цьому, — саркастично випльовую, забираючи руки від обличчя.

— У цьому є плюс – тебе на відстані закляттям не зможе вбити інша відьма, а ось інше…

Юліан зупиняється, бо саме цієї миті до нас підходить правоохоронець. Він спочатку запитує, чи мені краще, а коли отримує відповідь, що все вже гаразд — мої свідчення фіксуються письмово.

Також я вказую імена жінок, яких знайшли, а насамкінець ставлю свій підпис. Чоловік дякує та каже: якщо щось стане відомо – обов’язково повідомить. Він йде до своїх колег, а ми сідаємо у авто, але нікуди не їдемо. Мовчки сидимо у салоні.

Я масую скроні та хочу запитати, що він хотів додати, але Юліан випереджає мене своїм запитанням:

— Що ти можеш мені розповісти про свою бабусю? У ній було щось таке, що могло б вказувати на те, що вона відьма?

Відповідаю Сокальському, і з кожним промовленим словом розумію: все вказувало на те, що вона не просто людина. Її дивні заняття – лікування людей нетрадиційними методами. Та навіть зовнішній вигляд не за біологічними роками. Раніше я цього не бачила.  Відверто ігнорувала.

Ігнорувала, бо не вірила у надприродне, а тим паче, що воно так близько. Фактично дихає у спину.

Юліан під час моєї розповіді сидів мовчки. Тільки зрідка хмурився, від чого складками вкривався його лоб. Інколи поправляв волосся.

— Ці жінки були її колегами на роботі й одночасно подругами, — закінчую я цим. – Я не знаю, що вони могли шукати в будинку бабусі, а тим паче вибух…

— Це точно не газ, — озвучує очевидне Юліан. – Твоя бабуся щось ховала у підвалі… Вона тебе туди пускала?

— Пускала. Там було вино та різні настоянки трав, і…

Я застигаю. Відчуваю, як мої очі округлюються, нагадуючи фари ретро-автівки.

— Що таке? – реагує на мене Юліан. – Ти щось пригадала?

Має рацію – пригадала… І ще таке…

Обертаюся до нього. У нього збентежене обличчя, і я підсилюю цю емоцію розповіддю про мій вчорашній сон, який відвідав мене, коли я втратила свідомість. Не знаю, чи правильно його так називати, але хай буде саме так.

У деталях розповідаю про те, що пам’ятаю з побаченого, а також про те, що не встигла розгледіти, що там саме показувала бабуся, бо мене зі сну висмикнула Ілона. Далі затихаю, а Юліан дивиться на лобове скло. Знову починається дощ. У скло вдаряються дрібні краплинки, які одразу котяться донизу.

— Думаєш, що це була не випадковість? – цікавлюся після хвилинної мовчанки, а дощ набирає обертів. Пускається злива, що гучно барабанить.

— Не випадковість, — зауважує він. — Вона хотіла щось тобі показати… Щось важливе, що прагнули отримати ті жінки, але…

Юліан обертається до зруйнованого будинку. Правою рукою стискає кермо.

— Слідчий сказав, що третьої жінки не знайшли, — говорю я та додаю: – Не знаю, чи маю рацію… Але я, ймовірно, знаю третю, яка була постійно в їхній компанії.

Сокальський смикає голову до мене і окутує поглядом, який без слів мовить: і чого ти мовчала?

— Вона одночасно була найкращою подругою бабусі та першою, яка намагалася надати їй медичну допомогу, — кажу, і після всього розумію: з великою ймовірністю не інфаркт скосив бабусю, а спеціальні дії її «подруг». – Її звати Лілія Рябчук. Вона часто бувала у нас вдома… Також ми ходили до неї в гості, бо вона була одинокою жінкою. Кликала нас на Різдво, Новий рік та інші свята…

— Ти пам’ятаєш її адресу? – уриває питанням Юліан.

— Так… А що?

— Називай.

— Ти хочеш до неї поїхати? – дивуюся.

— Так.

— Але ж вона, ймовірно, загинула…