Глава 25.2

Я не розумію, як таке може бути!

Ні, звісно, після того, як дізналася, що цей світ не тільки людьми наповнений, я тямлю, що все можливо, але…

Але їхні молоді тіла лежать перед моїми очима та викликають у мене цілу хмару запитань!

Що вони шукали в будинку? Чому стався вибух? Це через них? Чи сталося щось таємниче?

— Ви їх знаєте? – питає правоохоронець. – Чи ні?

— Знаю, — киваю. — Це подруги моєї покійної бабусі.

— Ви з ними спілкувалися? – він закриває матерією їхні обличчя та підіймається.

— Ні, — заперечливо хитаю головою. – Востаннє бачила їх на похороні своєї бабусі півтора року тому.

Затихаю, бо ж не додам, що вони тоді були старші на років двадцять! Боже, я не розумію, що це відбувається! Абсолютно!

— Третьої жінки, яку бачили свідки, не знайшли, — продовжує він. – Є версія, що її розірвав вибух… У такому випадку будемо шукати бодай якісь рештки.

— Угу…

— У вас є версії, чому ці жінки могли проникнути в будинок, який вам дістався від вашої бабусі?

— Немає, — хитаю головою. – Навіть близько…

— Зрозуміло, — обертається він до пожежників, які вже не поливають будинок водою, бо він більше не димить. Рятувальники змотують своє обладнання.

Я опускаю очі на тіла, прикриті матерією…

І…

Раптово мій головний біль посилюється. Я хитаюся на ногах, мов дві пляшки вина випила.

— Яно, що таке? – питає Сокальський, який сильніше стискає мою руку.

— Мені недобре, — відповідаю, відчуваючи ще й задуху. Наче щось стискає моє горло.

— Ми пройдемо до авто, — говорить Юліан правоохоронцю.

— Так. Звичайно. Йдіть, — киває той. – Я через десять хвилин підійду, аби зафіксувати покази письмово.

Ми після його слів йдемо. Юліан веде мене до авто. Підтримує, аби не впала. Найцікавіше, що щойно підходимо до авто – мені стає значно легше. Біль відступає, і горло звільняється з невидимого зашморгу. Я дихаю на повні груди і кажу Юліану:

— Я скоро збожеволію… Чому все так у один момент падає на мою голову? Чому? Хтось може мені відповісти на це запитання?

Він хоче відповісти, але я перебиваю, бо емоції в мені вирують:

— Що це за дивний вибух? Та чого ці жінки на двадцять років молодші, аніж я їх бачила півтора року тому?

Юліан переводить погляд на будинок. Він примружується та дивиться. Легкий вітер колихає його волосся, а далі він обертається до мене. Чомусь його погляд переляканий, і ще якийсь такий… Я не можу його розшифрувати.

— Юліане, що таке? – мене насторожують його емоції.

Але не тільки вони. Наступної миті чоловік розвертається та відчиняє передні дверцята авто. Він сідає всередину, відчиняє бардачок і починає там щось шукати. Коли знаходить потрібне, вилазить із авто та говорить:

— Дай свою руку.

— Для чого?

— Яно, дай. Маю щось зараз перевірити. Поганого тобі не зроблю.

— Тримай, — даю йому руку, слідкуючи за тим, що він хоче перевірити.

Чоловік притягує мою долоню до себе. Стискає вказівний палець. У іншій руці в нього голка від шприца, якою він різко коле шкіру. Я відчуваю уїдливий біль, і на шкірі виступає декілька крапель моєї яскраво-червоної крові. Юліан збирає їх своїм пальцем та куштує…

У мене шок. Якого біса? Що він цим перевіряє? Вампіри можуть болячки по крові визначати?

Поки я прокручую ці питання в голові…

У нього вираз обличчя — шок. Він забирає свій палець із рота і відпускає мене. Відходить на крок. Ми заціпеніло дивимося одне на одного.

— Юліане? – перериваю я цю мовчанку. – Ти щось мені скажеш? Чи ні? Для чого ти це зробив?

— Сподівався розвіяти свої здогадки, які ігнорував, — холодно каже він.

— Які?

Чоловік притискає язик до піднебіння та відвертається. Це мене дратує, я підвищую голос:

— Ти можеш щось мені пояснити? Юліане!

— Ти відьма, — відповідає він.

Я закочую очі. Знайшов час обзиватися!

— Ну тоді ти козел, який не може чітко пояснити! Які здогадки ти мав та підтвердив?

— Яно, ти відьма у прямому сенсі цього слова, — говорить він тихо, уточнюючи. – Та відьма, яка може чаклувати…