Глава 25.1

Я заплющую очі. Сподіваюся, що це не буде сильно боляче. Від хвилювання аж у горлі відчуваю серце.

Його зуби сильніше натискають на шкіру – моє серце, яке шалено б’ється, раптово зупиняється, і дихання також…

Хай скоріше це відбудеться. Очікування — це найгірше.

І…

Я перестаю відчувати зуби Сокальського.

Все?

Так швидко? Але наче ж нічого не змінилося?

Я відчуваю себе, як зазвичай… Чи не одразу діє?

— Яно, я не можу цього зробити, — тихо й здавлено говорить чоловік.

Обертаюся до Юліана. Він тримає мене за руку та спідлоба дивиться.

— Не можеш, а треба, — відповідаю. – Тому відкидай свої шмарклі вбік про те, що хочеш мені щасливого людського життя, та кусай…

Мої слова впевнені. Напевно, через те, що я вже змирилася зі своєю долею, а також у спину дихає думка, що я можу померти. Проти смерті не діє людська сутність, яка вмикала опір. Хочеться одного – вижити.

— Я чекаю, — не мовчу. – Юліане, ти ж сам сказав, що треба якнайшвидше, бо невідомо, що там той Воронцов задумав.

— Хай це хтось зробить інший, — відвертається він та шипить крізь зуби. – Я не можу.

— Не можеш? А в дечому ти був значно сміливіший… Не м’явся, як курка на сідалі…

Він різко обертається до мене.

— Сама розбудила ненаситного звіра, — пригадує мені, з чого саме все почалося, а саме з моєї дії на цьому дивані, яка змусила його збожеволіти.

— Знаю, але я ж сама себе не перетворю…

— Хай це зробить мій батько… Веремій…

Хочу заперечити, але мене уриває смартфон, який вібрує у кишені моїх джинсів. Я його виймаю та бачу, що на екрані висить невідомий номер.

— Хто? – питає Юліан.

— Зараз дізнаюся, — відповідаю та беру слухавку. – Алло?

— Яна Опольська? – запитують у відповідь.

— Так, — кажу, а Сокальський на фоні пошепки каже поставити на гучномовець.

Я його слухаюся, і далі ми вже разом на весь кабінет чуємо, що це з поліції. А далі — цілковитий шок. Мені ті події в голові не вкладаються! Жодним боком!

Правоохоронець розповідає, що у будинку моєї бабусі стався дуже потужний вибух, який спровокував пожежу. Але це не все… Є загиблі. Зі слів сусідів, вони бачили, як три жінки перед цим вибухом заходили у будинок моєї бабусі.

— Просимо вас приїхати. Дати свідчення, а також… Можливо, ви впізнаєте загиблих…

— Так, я зараз буду, — відповідаю правоохоронцю.

Наша розмова завершується. Я та Юліан перші миті сидимо нерухомо, а далі…

— Поїхали, — говорить він натягнутим голосом.

Киваю головою, бо інших варіантів немає. Повертатися до теми перетворення зараз точно ніхто не буде, а тим паче його робити.

Всю дорогу до будинку ми їдемо мовчки. Я у голові шукаю відповіді: як міг статися той вибух, а тим паче, що за три жінки могли залізти до будинку?

Грабіжниці?

Це справа рук Воронцова?

Чи ще когось?

Боже, я не знаю. І знову відчуваю, як біль шматує голову. Враження, що кувалдою по ній гепають. Але терплю це відчуття.

Через пів години автівка опиняється біля місця події… Ну, як сказати біля будинку… Біля його решток – декілька напіврозвалених стін, які ще димлять, але пожежники ще поливають їх водою. А все решта – порох.

Таке враження, що тут вибухнула маленька атомна бомба, але мене вражає інше…

Сусідські будинки абсолютно неушкоджені. Вікна не вибиті…

Але як?

Якщо судити з того, що я бачу – ступінь руйнування будинку, то пів села мало бути без скла у вікнах. Таке враження, що вибух стався локально, тільки на території садиби. Далі не пішов.

Я роблю крок і зупиняюся… Бачу на землі світлину, половина якої обгоріла, а на вцілілій частині – я. Мені там років п'ятнадцять. Поряд біля мене мала бути бабуся, але її знищив вогонь.

Фото не виходить підняти, бо до нас підходить правоохоронець. Уточнює мої дані, а потім — Юліана. Він називає своє ім’я та вказує, що він мій наречений. Поліцейський нічого на це не каже, а приступає до справи. Веде нас ближче до руїн і дорогою видає:

— Експерти кажуть, що це, ймовірно, вибухнув газ, який витік із балона та зібрався у підвалі. Але це попередні висновки. Версія ще буде перевірятися, як і те, що в будинку робили ці жінки, які чудом після такого вибуху зберегли свою людську подобу.

Ми зупиняємося біля двох тіл, які накриті чорною матерією. Я відчуваю, як Юліан бере мене за руку. Стискає. А правоохоронець тим часом нахиляється, зачіплює покриття, яке відсуває, показуючи обличчя жінок, і питає:

— Вам вони знайомі?

Я переводжу погляд на них…

І…