Глава 24.1

Темрява недовго висить перед очима. Через декілька секунд вона розсіюється, і я бачу Юліана перед собою, але в іншій локації. Ми у його кабінеті…

У мене таке враження, що я випала з цієї реальності на ті два дні, які він стер… Стер із моєї пам’яті, аби я цього не пам’ятала. Забула навіки.

Відчуваю, як моїми щоками біжать сльози. Це від образи на нього, а саме на цю дію.

Ніхто не має права забирати спогади! НІХТО!

А він взяв та зробив це, прикриваючись тим, що хотів…

Відвертаюся від чоловіка та йду до дивана, на який сідаю та дивлюся у вікно. За ним досі йде дощ. Краплі вдаряються у скло, стікають донизу. Витираю сльози, і…

Я не знаю, що мені зараз думати… Ці спогади й те, що я відчуваю… Не знаю, як усе має бути після того, що я дізналася.

А Юліан багато говорив за ті два дні… Прямо все вилив переді мною. Що я йому подобалася ще з першого дня й подібне, а далі…

Взяв та забрав усе!

Ще більше кривлюся. У голові з’являється сильний біль, від якого додатково морщуся.

— Яно, я не хотів цього робити, — сідає він на диван біля мене. – Дуже не хотів… Але…

— Але зробив, — обертаюся до нього та дивлюся крізь сльози.

Знову відвертаюся. Я пам’ятаю його емоції перед цим, утім…

Утім…

— Зробив, бо не хотів псувати тобі життя та сподівався, що твоя доля складеться чудово, — продовжує чоловік. – Утім помилився… На жаль, я не можу бачити майбутнє. Просто хотів тобі гарного життя…

— Шкода, що не можеш його бачити, — уриваю.

Він мовчить.

Кабінет заповнює тиша, але тільки у моїй голові дзвони бамкають. Відчуваю, як скроні пульсують, а паралельно… Я прокручую всі ті прожиті два дні, хапаючи колючий біль у серці.

Це несказанно образливо. Образливо так, що стираю зі щік чергову порцію сліз.

Далі закриваю руками обличчя, намагаючись себе опанувати. Але важко. Правда дуже болюча. Якщо порівнювати… Наче взяли всі можливі болі, зібрали їх в одне ціле та помістили в серце.

Хай би краще тоді сказав, що це помилка чи розвага, а не так просто все стер…

— Яно, — торкається він мого плеча.

Я здригаюся від його дії, прибираю руки від обличчя та повертаюся до нього. Пропалюю чоловіка очима.

— Що? – ледве із себе виштовхую.

— Зрозумій мене, — говорить тихо.

— Не хочу, — кусаю вуста, вкриті солоними слізьми. – Ти вчинив егоїстично… Після того клятого корпоративу я чомусь відчувала в душі якесь спустошення, яке ніяк не могла собі пояснити! Було враження, що у мене щось забрали, але я не знала, що саме, а ще ці сни…

— Я знаю, — його обличчя кам’яне. – Яно, мені було далеко не простіше після того бачити тебе та вдавати, що нічого не сталося. Утім мусив…

Він зупиняється, а я на мить ставлю себе на його місце, і… Йому справді не краще було. Знав та мовчав, бо хотів мені кращого життя. Людського.

А нічого не вийшло!

Я відчувала себе нещасною! Тільки робота давала мені якийсь сенс у цьому житті. Думала присвятити себе всю їй. Тому й не боялася братися за скандальні матеріали.

— Знаю, що пізно, але краще зараз, аніж ніколи, — перебиває Юліан мої думки. – Вибач…

Підіймаю на нього очі… Вибачається він… Легко говорити це слово після того, що він скоїв!

— Замість того, аби вибачатися, — кажу здавлено йому, – пообіцяй мені, що більше ніколи та за жодних обставин не втручатимешся у мою пам’ять! Нічого не стиратимеш, а тим паче не змінюватимеш!

— Обіцяю, — відповідає твердо.

— Сподіваюся, що дотримаєшся цього слова…

Юліан опускає погляд, а я відвертаюся до вікна. Після такого… Мені б не завадив келих вина чи навіть два.

— Дотримаюся. До того ж, на вампірів це не діє…

— Як це мене тішить, — пирхаю. – Неймовірно.

Він ніяк не реагує, а дощ за вікном посилюється. Тарабанить об скло.

Ми слухаємо цю мелодію хвилину, яка здається вічністю, а після цього він порушує тишу:

— З’явилися нові відомості про смерть Віктора.