Глава 23.2

Чоловік зупиняється, як укопаний, та повільно обертається до мене. Фіксую на його обличчі здивування від запитання.

Ой…

Щось мені здається, що після цього запитання я вилечу з роботи, або максимально, про що буду писати – відкриття садочків та годівничок для синичок.

Але з іншої сторони – нестрашне це питання. Зовсім. Я ж нічого такого не питаю, що виходить за межі.

Начіплюю на вуста усмішку, яка, напевно, зі сторони виглядає дуже по-дурному, але яка вже є.

Сокальський повільно та майже беззвучно підходить до мене. Опиняється від мене на відстані витягнутої руки. Я відчуваю його приємні парфуми.

— Нудний, Яно, бо я серйозна людина. Мені ніколи дуркувати.

— Я знаю, що ви серйозний, — заглядаю в його карі очі, які наче самі змушують у них дивитися – притягують. – Утім, сьогодні можна й подуркувати. А ви сиділи надутий, як індик. Нічого не пили… Гріли келих у руці. Ще б трохи, та те вино закипіло б.

— Алкоголь шкодить здоров’ю, — відповідає він.

— Ну, один ковток у могилу не зажене, — зауважую.

— Можливо, — складає руки на грудях, і я помічаю у його тілі якусь напругу. Від чого це він? Це я маю зараз напружуватися.

— Тому могли б хоч один раз випити, — відповідаю. – За успіх редакції… Та взагалі… Ви хіба не чули, що жити треба цікаво?

Він хмикає та відвертає погляд убік.

— Я серйозно, — не знаю, звідки у мене така сміливість. – А то не встигнете кліпнути оком – станете дідом сивим, та не буде вам що згадати. Будете шкодувати, що нічого такого веселого не траплялося в житті. Не буде що онукам розповісти.  Виходить наступна схема: народився, працював, як коняка, та вмер. Нудота…

Сокальський повертає до мене погляд, який стає пронизливішим, але без злості та агресії.

— Ви взагалі колись ходили до клубу? – цікавлюся.

— Ходив, — відповідає.

— Та невже? — схиляю я голову набік та поправляю волосся. Закладаю пасма за вуха.

— Так, — відповідає.

— І навіть танцювали?

— Танцював, — киває.

— Ну, щось мені зовсім у таке не віриться.  Але «качине» тупцювання не рахується, бо його всі можуть виконати.

— Не «качине», Яно, — запевняє він, а я думаю, що він спагеті з брехні мені на вуха накладає.

— Щось мені не віриться, Юліане Володимировичу, — мій язик впевнено наближає мене до звільнення. – Ви і танці. Здається, що ці речі непоєднувані. Це те саме, що помідори цукром посипати.

Я не чекаю на його відповідь. Думаю, що проігнорує та піде далі.

Лупаємо очима одне на одного, як раптово чоловік простягає свою руку та каже мені:

— Ну, якщо не вірите, то зараз переконаю.

— Запрошуєте мене на танець? – я шокована. І, напевно, погляд у мене такий самий. Він, до речі, на одному місці зафіксований. Дивлюся на його руку, яка чекає на мою.

— А хіба не видно?

— Прямо на коридорі? – бентежуся.

— Тут місця багато – вистачить, — відповідає та підколює мене. – Чи ви, Яно, боїтеся?

Від руки мої очі знову підіймаються до нього… Якщо чесно, чомусь трішки страшно… Але чого? Бо все переходить у таку взаємодію? Вранці вичитує, а ввечері танцюємо?

— Не боюся, — даю йому свою руку. І перше, що відчуваю – холод його пальців, які стискають мою долоню, а далі…

Сокальський притягує мене до себе так, що я тихо зойкаю, й наші тіла майже приліплені одне до одного, і він говорить:

— Іншу руку, Яно, мені клади на плече.

Я слухаюся його. Торкаюся плеча, й тільки-но це відбувається – моє серце починає підозріло швидко битися, а під його рукою, що на моїй талії,  відчуваю солодкі вібрації.

— Чудово, — відповідає чоловік та починає танець, який…

Усе відбувається так швидко, а з його сторони ще й дуже впевнено. Я не встигаю за ним, ледве перебираю ногами, час від часу наступаю на нього. А він цього ніби не помічає – веде танець.

Розумію, що він не просто вміє танцювати, а професійно це робить. Уже не кажу, як закручує та нагинає.

Я ніколи в житті ні з ким так не танцювала… Аж соромно стає, що я така колода.

Сокальський у черговий раз мене закручує та нахиляє. На цьому моменті зупиняється та питає:

— Повірила?

У мене не знаходиться слів, бо, звісно, що повірила йому, а також не можу нічого сказати, бо я задихана від танцю, і моє серце ледь не виривається, а він…

Наче для нього це не було ніяким навантаженням!

— Не чую? – він трішки ближче нахиляється до мене, а сам продовжує мене тримати нахиленою.

— Вірю, — кажу, хапаючи повітря ротом.

— Точно? – його обличчя прямо перед моїм. – Чи, може, ще це все повторити, аби у твоїй голові закарбувалося до кінця життя? Аби могла на старості це пригадати?