Глава 22.2

Яна

Сокальський дивиться на мене без жодних емоцій, які б могли відобразитися на його обличчі. Мені навіть зараз здається, що він не почув мене.

Чи все-таки почув?

Ну, якщо судити, що його тіло застигле, то, ймовірно, що так.

— Що ти мовчиш? – продовжую вибухати. – Правда в тебе язика забрала? Чи що?

Чоловік продовжує мовчати, але не стоїть на місці. Він різко підходить і хапає мене за лікоть. Грубувато стискає його, а іншою рукою з кишені свого пальта виймає ключ – відчиняє кабінет, в який мене затягує.

Тільки-но ми опиняємося всередині, він перестає стискати мене. Я відходжу від нього на декілька кроків. Складаю руки на грудях та дивлюся на нього. На його спину, якою він до мене обертається.

Сокальський на ключ зачиняє двері. Чую, як клацає замок, а він…

Він продовжує стояти в цій позі, що мене ще більше дратує. Я така зла, що хочу перевернути всі меблі в цьому довбаному кабінеті догори дриґом, а в першу чергу — диван, на якому є ті подряпини… Фізичні докази.

Звідси бачу їх.

Знову повертаю голову до чоловіка, який вже не спиною до мене стоїть, а обличчям.

Ми штурмуємо одне одного поглядами. Прямо в’їдаємося ними.

Я не можу мовчати. Відкриваю рота, аби щось сказати, але він уриває мене на першій літері:

— Звідки ти знаєш?

Його запитання мене ошелешує, бо він таким спокійним голосом це промовив, мов перед цим пляшку валер’янки вижлуктав.

— Отже, ти не заперечуєш цього? – не покидають мій голос істеричні нотки, і він лунає гучно.

— Не заперечую, — його вираз обличчя стає серйозним.

Я трохи розгублююся, бо очікувала, що він стане все палко заперечувати. Говорити, що все неправда, а він…

Немає сенсу продовжувати кричати.

Визнає все…

— Звідки ти знаєш? – налягає на мене з цим питанням.

— Галина розповіла зовсім інші спогади, ніж ті, які є у моїй голові. Сказала, що я зникла з корпоративу, бо в мене живіт болів, а у моїй голові – ми разом поверталися, — говорю я. – А ще…

Мені стає трохи ніяково, бо зараз згадую ті сни й також думки, які в мене були про Сокальського.

Останні дні я про це не думала, бо постійно перебувала під шоком від усього, що відбувалося в моєму житті, але він мені завжди сильно подобався. Навіть коли лютувала на нього за те, що матеріали блокував.

— А ще у моїй голові є еротичні сни… Вони з тобою… та диван, — показую я рукою на меблі та відвертаюся, але ненадовго.

Наступної миті я знову дивлюся на чоловіка. Бачу, що його очі повернуті до дивана.

— Тому я вимагаю від тебе пояснень, — тремтить мій голос. – Для чого ти стер мені пам’ять?

Сокальський відриває погляд від дивана та вимовляє:

— Щоб вберегти тебе.

— Вберегти? – абсолютно не розумію його відповіді. – Від чого?

— Від мене, — зауважує, пояснюючи. – Ти заслуговуєш на щасливе людське життя, а не таке, як у мене. Також після того, що тривало аж два дні, – не кажуть просто «добрий день» та не вдають, що нічого не було.

У мене якось не знаходиться слів… Два дні?! Я відкриваю рота, та нічого не видаю, а він:

— Тому ухвалив таке рішення – стерти тобі пам’ять, а щоб тобі не було так образливо… залишив у вигляді снів деякі уривки.

Я пирхаю. Як благородно з його боку. Ну просто саме благородство…

— Яка я щаслива цьому. Ну просто не передати… Залишив спогади у вигляді снів!

— А що я мав зробити? – у його голосі з’являється знервованість.

— Якось усе пояснити! А не просто стирати пам’ять!

— Пояснити? Яно, що я тобі сказав би? Правду? Що мені понад чотириста років та замість картоплі із салатом на вечерю ти можеш просто наливати мені в келих кров? Так? Ти хотіла, щоб я тобі це сказав після того? – його очі округлюються. – Це був би ще гірший варіант! Ти б подумала, що я тебе використав, як повію, та дурню вигадую.

— А хіба не як повію використав? – запитую.

— Ні, — різко відповідає він і відвертається від мене.

Між нами виникає мовчанка, яка така важка, що аж дихати неможливо. Я відчуваю, як по щоках біжать сльози.

— Не плач, — раптово він говорить до мене.

— Я не плачу…

— Яно, я не хотів цього робити, — продовжує чоловік. – Зрозумій мене. Я не мав вибору, і…

— Поверни мені пам’ять, — обриваю його виправдання та зустрічаюся з його очима. – Ти ж можеш це зробити?

— Можу…

— Тоді я чекаю.