Глава 22.1 Сокальський

Сокальський

Усю ніч думав та остаточно вирішив, що розкрию Яні правду, яку від неї ховав. Розумію, що вона відреагує дуже «яскраво». Характер у неї ще той. Але якщо така доля – можна й потерпіти бурю.

Доля…

Ненавиджу я цю невидиму скотину, яка подіями керує. Коли я ще був людиною, вона дуже багато разів із мене знущалася. А наприкінці взагалі – дала велику надію, а потім з істеричним сміхом забрала її у мене.

Досі перед очима те велике червоно-помаранчеве вогнище, її крики та запах обсмаленого тіла. Мене змусили дивитися на те страшне видовище. Навіть не міг закрити очі, бо тоді сказали, що позбавлять їх.

Але не варто підіймати з пам’яті те, що припало пилом часу.

Зараз усе інакше та свої проблеми.

Хто його знає, а може, мені варто було чекати майже пів століття, аби зустріти саме ту, яка мені потрібна.

Усе ймовірно. Але ці думки потім. Зараз треба поговорити з Ярославом. Він сказав, що має ще щось дивне про вбивство Віктора, і я про це маю знати.

Тому їду до товариша на роботу.

Через пів години опиняюся в його кабінеті, який більше нагадує мені ліс. Всюди стоять горщики з кімнатними рослинами, які досягли гігантських розмірів.

Сам Ярослав сьогодні чомусь не в гуморі. Не знаю, що його розізлило. Але мовчу, щоб ще більше не розпалювати його лихий настрій.

Він голосно клацає мишкою, хмуриться і лише через п’ять хвилин відривається від екрана. Спирається на спинку чорного крісла та переводить очі на мене. Говорить наступне:

— Є дивні деталі щодо вбивства Віктора.

— Ти це говорив по телефону. Які саме?

— Я вчора поспілкувався із його колишньою дружиною, яка виявилася напрочуд балакливою та повідомила мені чимало цікавого, — повільно говорить він і встає з-за столу.

Підходить до вікна, за яким сьогодні негода — дощ. Пильно вдивляється вдаль, а після цього обертається до мене й мовить:

— У Віктора за декілька місяців до його смерті з’явилася коханка.

— І що з того? – не розумію я, для чого він мені це каже.

— А з того, що він бачився із нею саме перед своєю загадковою смертю, — він підходить до свого робочого столу, обертає до мене ноутбук, на якому відкрите відео, що стоїть на паузі. — Зараз з’явиться блондинка у фіолетовому пальто – слідкуй за нею.

Киваю, а він тицяє на «play». Час збоку показує, що надворі сьома ранку, а блондинка нарешті з’являється у кадрі.

Вона йде швидко і біля входу в парк зустрічається з якимось чоловіком у спортивному костюмі. Це, мабуть, Віктор. Якість не надто добра. Погано видно.

Вони обіймаються, а потім ще цілуються. Десь добрих хвилин п’ять стоять, приліплені одне до одного, а опісля розходяться.

Він йде бігати до парку, а дівчина крокує тротуаром та паралельно виймає із сумки телефон. Набирає когось та щось говорить. Далі зникає з камер відеонагляду.

— Я не знаю, хто це, але у мене є відчуття, що це та сама відьма, яка вбила його.

— Не знаю, — кажу свою реальну думку. – Ти робив спроби з нею зв’язатися?

— Так, — киває й зачиняє ноутбук. Він тихо клацає. — Дізнався номер та тільки ім’я. Більшого його дружина не знала.

— І?

— Її номер поза межами досяжності.

Я хмурюся. Виглядає доволі дивно. Навіть напрочуд дивно.

— У мене версія, що, можливо, Віктор несвідомо робив цю підставу, а через відьму, яку найняв Воронцов, — озвучує свою здогадку Ярослав. – Хоча його схема зі сторони виглядає як фраза: «Ей, малий, скажи малому, аби малий теля прив’язав». Утім, чим складніша та дурніша мутка, тим складніше знайти корінь.

— Цей корінь учора звинуватив мене у тому, що я війну починаю між кланами, — відповідаю.

— Ти з ним зустрічався? – підіймає світлі брови.

— Так, але не з власної волі. Біля закладу, де ми зустрічалися, мене перестрів…

— Весело, — Ярослав падає на своє крісло та тягнеться до чашки з чаєм. Робить ковток.

— Веселіше те, що потім його різко попустило, і він запросив мене на свій день народження, що невдовзі.

Ярослав ставить чашку на стіл та схиляє голову зі словами:

— Які дивні мутки.

— Погоджуюся, — кажу я, а в голові до деталей вибудовую нову версію, за якою Воронцов не напряму працював із Віктором, а через відьму, яка ним маніпулювала, а потім убила.

Хитра він сволота… Нічого не сказати.

— Я спробую більше дізнатися про цю відьму, — говорить Ярослав. – Як-не-як – вона порушила мирний договір.

— А ніби відьми колись їх дотримувалися? — кидаю на нього погляд. – Тільки проблеми вміють створювати, а потім тікати.

— Ну, може, цього разу не втече, — відповідає.

Я нічого не кажу, бо не знаю.