Глава 21.3

Запитання Галини мене ошелешує, мов на мене висипали фуру снігу, бо…

Бо у моїй голові абсолютно інші спогади, а саме – я пам’ятаю, що ми разом йшли з корпоративу. Я та Галина.

У моїй голові закарбовані спогади, як ми дорогою сміялися, як дурні - п’яні ж були, а потім зайшли у магазин й купували мінералку, бо нас раптово схопив за язики сушняк.

Я навіть пам’ятаю, про що ми тоді говорили!

Обговорювали симпатичного хлопця з білявим волоссям у сірому пальто, якого побачили на сусідній касі. Ще думали до нього підійти й позалицятися.

А зараз вона мені говорить інакше…

Боже, я зараз відчуваю себе…

Не можу описати, але всередині мене все нервово трясеться. Схиляю голову. Дивлюся на свої червоні нігті.

Що це все значить?

— Яно, що таке? – реагує на моє довге мовчання Галина.

— Нічого, — підіймаю на неї погляд. – Так, це була моя відмазка. У мене не болів живіт...

— А якщо точніше, то дещо інше свербіло, — усміхається.

— Угу, — погоджуюся, а всередині себе палко панікую й одночасно намагаюся знайти всьому цьому пояснення.

Галя обманює?

Ні…

Вона щира, то виходить, що?

Я напружую свої мізки, збираю усі факти, що є, та викладаю перед собою: Галя чула мій запах від Сокальського, сказала, що я пішла з корпоративу, а мені саме після нього почали снитися хтиві сни з чоловіком, де ми прямо на дивані у його кабінеті розважалися, а ще подряпини, які не тільки в снах були, а в реальності є…

Але найголовніше.

Трясця!

Від цього найголовнішого у мене терпнуть руки та ноги!!!

Сокальський же сказав мені, що має цікаві вміння… А саме може робити з людською свідомістю все, що йому лише заманеться!

Невже між нами щось було, а я цього не пам’ятаю, бо він це стер, як непотрібний документ із комп’ютера?

Я відчуваю всередині себе таку сильну лють. Вона ледь не розриває мене на шматки, як злий собака кішку.

Утім…

Утім, треба заспокоїтися. Не варто впадати в неконтрольовану лють. Можливо, все не так, як зараз здається.

А що?

Я зійшла з розуму?

Ні!

— Галино, вибач, але мені треба йти, — встаю я та перебиваю подругу, яка мені щось розповідала, але не знаю, що саме, бо я її не слухала. – Я завтра ще зайду до тебе.

— Добре, — бринить розгубленість в її голосі від моєї поведінки.

Тим часом я підіймаюся та виходжу з палати. На коридорі не стримую свої емоції – обличчя кривиться, а руки стискаються в кулаки. Колю себе нігтями.

Обертаюся різко до Данила, який уже не в телефоні сидить, а насторожено дивиться на мене.

— Вези в офіс, — кажу таким тоном, мов він мій раб.

— Та без питань, — його дивує моя зухвала поведінка.

Наступні сорок хвилин я сиджу на задньому сидінні та з кам’яним виразом дивлюся вперед, очікуючи, коли я нарешті опинюся в офісі, аби поговорити із Сокальським, який вранці говорив, що також до мене розмову має.

Однак моя буде першою!

Коли Данило зупиняється біля офісу – я кулею вилітаю з авто та біжу до будівлі, незважаючи на його крики позаду, які стосуються парасольки.

Не промокну до нитки за десять метрів!

Залітаю до офісу, пробігаю повз охорону та злісно тицяю на кнопку ліфта, який за мить уже підіймає мене на потрібний поверх, а поки це відбувається, то думаю, як спокійно провести свою розмову.

Відчуваю, що спокійно не вийде нічого, бо чим ближче я до його кабінету, тим гарячішим всередині мене стає вулкан злості.

Коли ліфт відкриває двері – то я зовсім зриваюся на емоції. Навіть ні з ким не вітаюся, а просто лечу до кабінету Сокальського…

Якось часто я йду до нього на розбірки. Учора було через Галю, а сьогодні через її слова.

Смикаю за ручку дверей кабінету, але вона не піддається. Починаю гатити рукою, аби відчинив, а далі ще раз тягну на себе.

Притуляюся вухом до дверей, аби зловити якісь звуки. Хапаю їх вухами, але вони не з кабінету, а позаду мене.

Обертаюся – Сокальський. У нього збентежене обличчя, і він питає:

— Яно, що сталося?

Моя злість спалахує з новою силою. Прямо з карколомною.

— А те, що ти стер мені пам’ять! – голосно вибухаю.