Глава 21.2

Через секунду увага подруги покидає книгу – вона переводить погляд на мене.

Тепер ми застигло дивимося одна на одну. Одночасно між нами ковзає ніяковіння. Воно викликає певну незручність, яку нам незвично відчувати. Між нами ніколи такого не траплялося.

Але попри все – я щиро рада бачити Галину, а тим паче, що вона фактично в нормі. Напевно, перевертні мають таку ж добру регенерацію, як і вампіри.

Після хвилини споглядання одна на одну я сідаю на стілець біля ліжка і думаю, як правильно почати розмову, а краєм ока дивлюся на велетенський букет троянд. Цікавість вимагає дізнатися, хто його їй приніс, але потім. Зараз інше…

Я декілька разів намагаюся заговорити, але якось не виходить. Відкриваю рота та одразу перетворююся на рибу, яка лише беззвучно плямкає вустами.

— Яно, дякую, що прийшла, — після третьої моєї спроби зав'язати діалог говорить Галина. – Я дуже рада тебе бачити, а тим паче після того, що сталося зі мною. Щаслива, що залишилася жива. Якби не вчасна допомога лікарів, довелося б тобі їхати на мої похорони й слідкувати, аби не клали на мою могилку пластикових квітів, — додає чорного гумору подруга.

— Галино, — вдається мені вимовити її ім’я.

— Я правду кажу. Моє життя дійсно висіло на волосині через те, що не думала – пішла на дурню, але добре, що я жива, — слабко усміхається. – І також я б не пережила того, якби не погуляла на твоєму весіллі. Сподіваюся, ти покличеш мене?

Схиляю голову. Дуже різко ми якось перейшли до цієї складної теми, але стоп…

— Звідки ти знаєш? – озвучую я питання, яке зародилося в голові.

— У ЗМІ пишуть про це, а також учора Ілона розповіла, — відповідає.

— До тебе приходила Ілона? – цікавлюся, згадуючи, що вона вчора ввечері не пішла на збори клану.

— Ні, ми листувалися, — заперечує вона та кидає сумний погляд на троянди. – Вона мені все розповіла, і…

Подруга переводить свої світло-коричневі очі із синцями під ними на мене, та…

Між нами виникає чергова незручність, яка бетонними плитами давить на наші плечі. Сильно. І ще якесь ніяковіння.

Навіть не можемо дивитися одна на одну. Вона відвертається, а я опускаю голову.

Не знаю, скільки часу слухаємо тишу, яка нервово дзвенить у наших вухах, але цього разу я її перериваю. Шепотом.

— Я все знаю про тебе.

Чую, як вона голосно й важко зітхає, і лише після цього відповідає:

— Сподіваюся, ця правда не змінить наших стосунків… Також, судячи з того, що ти виходиш заміж за Сокальського, то ми мали одне від одного маленькі секретики.

— Не змінить, — заперечливо хитаю головою, яку підіймаю. Галя на мої слова усміхається, а я додаю: – Зовсім. Яка різниця, яка природа – головне, що всередині.

— Твоя правда… Але однаково – коли я помру, то слідкуй, аби на моїй могилі не було пластику – насади барвінку, — випускає зі смішком.

— Галино, перестань…

— Ну, це моє прохання, бо ж вампіри живуть вічно, — каже з легкістю. – Ми ж смертні… Уже уявляю нас через сорок років в одній компанії. Яно, я буду жахливо заздрити твоїй молодості. Буду як ошпарена бігати та собі ботокс колоти, та шкіру обличчя натягувати на тім’я…

Галя говорить це все з гумором, але мені абсолютно невесело, а якось… Хоча добре, що вона вірить.

— Але більше буду сумувати за нашими спільними обідами. Доведеться самій суші лупити.

— Ну, я буду поряд сидіти, — додаю.

— Та попивати «смузі», як Ілона?

— Угу…

— Але поки ти людина, то треба на повну відірватися… Щоб на все життя запам'ятати.

— Так, – погоджуюся. – Насолодитися усім…

Ми знову затихаємо з зніяковілістю. Я повертаюся до букета. Хочу запитати про нього, аби ним наш діалог розбавити, але не дає Галя, яка каже:

— Якщо чесно, то у мене інколи пробігали здогадки, що у тебе щось із Сокальським.

— Здогадувалася? – моментально забуваю про ці яскраві квіти.

— Так, — відповідає. – Після цьогорічного корпоративу я ловила від нього один дуже слабкий запах. Можна сказати, певні його нотки, і вони належали саме тобі.

Я не можу не здивуватися, а тим паче не перепитати:

— Ти серйозно?

— У всіх, подібних мені, – відмінні носи, а у мене тим паче. Це моя особливість. І так… Я чула від нього твоє відлуння, але однієї чіткої версії не будувала. До того ж він потім зник.

Морщуся. Її слова мене бентежать. Як вона могла чути від нього мій запах?

— А також тепер мені, ймовірно, зрозуміло, чому ти тоді так швидко пішла з корпоративу. Твоя відмазка, що у тебе сильно болить живіт, була брехливою? Правильно?