Глава 21.1

Яна

Вранці прокидаюся від звуку будильника і, на диво, легко. Немає тієї жахливої сонливості, від якої очі ніяк не хочуть розліплюватися.

Дивлюся в стелю та відчуваю у своєму тілі приплив сил. Давно я не прокидалася в такому бадьорому стані. Дуже давно…

А тим паче, коли напередодні випила пляшку вина.

Зазвичай після такого голова болить, та й шлунок претензії виставляє, бо йому зле, а зараз не так – ніби вчора компот пила…

Але далеко не компот, а вино, та ще й у компанії Сокальського, і…

Я хмурюся.

Пам’ятаю, як учора тягнула з келиха алкоголь, дивилася комедію…

А що було далі?

Заснула?

Відкидаю покривало убік – бачу, що я спала одягненою. Отже, він мене заніс до спальні. Хоча й міг цього не робити.

Дивно, що він зі мною так носиться…

Відганяю ці думки та обертаюся до вікна. Сьогодні погода похмура – дощ та вітер. Вона псує мені настрій, але ще більше опускає його до нуля те, що мені не уникнути перетворення.

Намагаюся в голові знайти якусь саркастичну думку, що в цьому є інша сторона медалі – старіти не буду. Можна буде не викидати купу грошей на креми, сироватки та маски, які зроблені з дупи «чарівних» равликів. Чи зможу всього більше встигати. Сон не буде потрібний.

Але ці думки настрою мені не підіймають.

Гірко зітхаю і встаю.

Через двадцять хвилин зборів спускаюся на перший поверх. Одразу бачу Сокальського, який сьогодні весь у чорному. Чоловік сидить на дивані та…

Його заняття викликає у мене подив та мимовільну усмішку. Він розкручує на столі червону дзиґу, дивиться на неї, а коли вона падає – починає все спочатку. Навіть не зважає на те, що робиться довкола.

Здавалося б, вампір, якому понад чотириста років, мав би займатися чимось важливішим, а він бавиться.

Підходжу до нього й сідаю поряд. Тепер і я спостерігаю за дзиґою, яка швидко крутиться.

— Це добре, що ти встала, — говорить він. – Бо мені вже через дві хвилини йти, і я маю дещо тобі сказати.

— Що? – обертаюся до нього, і він до мене. Зустрічаюся з його карими очима, які уважно мене розглядають, а я — його. Навіть не кліпаю.

При цьому чоловік мовчить. Але наче ж мав щось сказати. Тільки тоді, коли дзиґа перестає крутитися та падає на стіл, він говорить:

— Галині не треба знати правду. Я не знаю, яким чином, але вона має бути переконана, що наші стосунки справжні. Якомога менше осіб має знати, що це все фікція.

Я відвертаюся до дзиґи, яка вже лежить на столі, та всією головою розумію, що це буде важкий діалог із Галею, а саме — переконати її в цьому.

Вона ж усе про мене знає, а тим паче те, як я останні місяці багато працювала… Я виспатися не могла через брак часу. А тут ще «стосунки».

Важко буде брехати. І ще мені не хочеться цього робити. Зовсім. Галина ж моя найкраща подруга, а я її обманюватиму.

— Добре, — відповідаю чоловіку. – Буду намагатися зробити все можливе, аби вона мої слова не ставила під сумнів.

— Чудово, — киває. – Як я тобі й говорив – тебе відвезе Данило. Він уже чекає на тебе в авто. І ще… Коли повернешся в офіс – зайдеш одразу до мене. Є одна важлива розмова.

— Яка? — обертаюся до нього, але не перетинаюся з його очима, бо він повертається до забавки. І чоловік знову розкручує її, та тільки після того, як вона починає крутитися, говорить:

— Важлива, але не думай переживати – нічого страшного.

Мої брови зводяться майже в одну лінію. Ось коли кажуть «не переживати», то виникають протилежні відчуття, а саме те переживання.

Чоловік різко встає та повертається в мій бік. Погляду на мені не затримує – дивиться в сторону й додає:

— Сніданок на кухні.

— Дякую, — тихо вимовляю і бачу, як його постать швидко віддаляється від мене, але…

— Юліане, — зупиняю його я та відчуваю певне ніяковіння. Вперше називаю його просто на ім’я.

— Що, Яно? – обертається він.

Я огортаю очима чоловіка, та всередині чомусь усе перевертається. Не можу пояснити зараз собі те, що відчуваю. Трушу головою, а перед очима картинки, на яких… Відчуваю, як моє серце робить зайві удари…

— Яно? – повторює він моє ім’я, і цей стан відходить.

Підіймаю голову та кажу, що хотіла, але не без осаду, який викликав цей дивний стан:

— А якщо Галя не повірить мені?

— Ну, якщо не захоче вірити тобі – то переводь усе на мене. Сам із нею поговорю.

— Гаразд, — киваю, відчуваючи, що мене попускає. – І…

Я зупиняюся. Не думаю, що зараз це актуально. Та й взагалі, якого біса я саме зараз про це питаю?

Утім, він чіпляється за це моє «і» та питає:

— Що?