Глава 20.2 Сокальський

Сокальський

Її заплакані очі здивовано впиваються в мене. Сказав трохи зайве… Навіть дуже зайве. І зараз не тямлю, як мені вийти з цього діалогу так, аби нічого не викрилося. Вона не має знати правди…

Я нервово шукаю, що мені відповісти, і…

— Може, ти мав на увазі, що боявся за редакцію? – питає вона, і цим згладжує гострі кути ситуації, що виникла через мій язик, який я вчасно не проконтролював.

У відповідь мляво киваю головою, підтверджуючи її слова.

 Хоча це не так… Далеко не так.

Я більше боявся саме за неї, аніж за редакцію. Матеріали її колег, які були значно скандальніші, я без проблем пропускав. Ну, може, з малим коригуванням.

Але така моя поведінка щодо Яни до добра не довела. Зумовила те, що вона стала на якомусь сайті викладати свої матеріали, що частково й призвело до цієї ситуації, яку маємо зараз.

Якби знав – такого б не вчиняв. Був би лояльнішим.

Але не знаю, чи зміг би…

Яна з першого робочого дня запала мені в душу. Дуже сильно. Прямо в’їлася у голову.

Коли її після співбесіди привели до мене в кабінет, то… Давно не відчував таких емоцій, які викликала вона. Мабуть, коли ще був людиною, то таке куштував.

Яна мене зачарувала. Не тільки зовнішньо… Я досі пам’ятаю, як вона була тоді одягнута – фіолетова закрита сукня, на шиї щось на кшталт чокера, чорні туфлі, а волосся було зібране «крабиком», і випущено два локони. Очі були підкреслені коричневими стрілками, а вуста – приємною усмішкою…

Але повертаюся до початку... Не тільки вродою зачепила, а тим, якою вона є, і ще чимось таким, що не можу собі пояснити.

З того дня мені навіть стало приємніше на роботу ходити, й дні не так сіро проходили, але додалося постійне стримування бажань.

Не один раз думав: а що, як взяти та…

Почати стосунки та розповісти правду про себе?

Так…

Утім, я постійно себе зупиняв тим, що…

Вічне життя здається, на перший погляд, чудовим, але так це лише на початку. Чим більше років ти проживаєш та дивишся на всі події, що відбуваються, то розумієш, що ні. Мати вічне життя – це жахливо певною мірою. Поступово вганяє у депресію, і відчуваєш, що ти просто існуєш, а на фоні ще ці всі бісові проблеми клану.

Краще жити яскраве та швидке, як вибух, людське життя, аніж вічно тліти.

Тому не хотів забирати у неї цього привілею. Все, що робив, – спостерігав, аби не вскочила у проблеми.

А вона вскочила…

Та має стати такою, як я…

Мені від цього ще сумніше, аніж вона собі думає.

Її п’янке тепло та стукіт серця в грудях приносять мені велике задоволення...

А зараз…

— Я листувалася з Галею, — змінює Яна тему. – Вона вже прийшла до тями та попросила, щоб я прийшла до неї в лікарню. Можна я завтра вранці це зроблю?

— Так, — погоджуюся. – Але я не зможу тебе відвезти – у мене важлива зустріч. Це зробить Данило.

— Ок, — говорить Яна та задирає голову догори. Дивиться на безхмарне небо, на якому мерехтять зірки. Декілька секунд дивиться, і далі обертається до мене із запитанням:

— Веремій завжди такий жорстокий?

Ця тема мені неприємна для розмови, але мовчати не можу.

— Він не жорстокий, — заперечую. – Якщо брати всіх інших… Він ще лояльний…

— Я помітила ту лояльність, — шморгає носом. – Неймовірна… Взявся за інакші думки катувати. Просто чудово!

— Яно, як би це тобі не здавалося зі сторони – він всіма методами… Можливо, не надто гуманними, але захищає цей хиткий мир. І я його в цьому підтримую… Якщо підемо з вилами на Воронцова, буде гірше. Повір.

— Тому краще катувати за «не ті» думки, — кисло випалює. – Іван хоч буде жити після того? Він не вб’є його?

— Буде жити, — запевняю, додаючи: – Яно, я сам не у захваті від дій Веремія. Утім… Він головний, і я Івана не один раз попереджав, що може бути. Він пішов проти, і…

— А якби ти пішов проти? — уриває та ставить наступне запитання. – Тебе також взявся би катувати?

Не тільки любить писати гострі матеріали, а навіть ставити такі запитання, на які важко відповідати.

— Думаю, що так, — кажу те, що думаю. – Попри те, що маємо близькі стосунки… Мене б також не оминула така кара, бо коли така ситуація – збереження миру, то треба все робити для нього.

Яна відвертається. Бачу її невдоволення, яке яскраве, і одночасно… Головне, щоб вона у майбутньому не виступала, як Іван.

Веремій не буде жаліти, а я не хочу, аби вона зазнала мук за свій довгий та нестримний язик.

— Може, щось подивимося? — намагаюся я змінити тему цього діалогу пропозицією. – До речі, ти не голодна?

— Добре, — тяжко видихає вона. – Я не хочу їсти… А вино з твого дозволу доп’ю, — обертається. – Хочу насолодитися сповна тим, що поки я людина.