Глава 20.1

Чоловік не поспішає мені відповідати. Робить декілька кроків, заходячи глибше в кімнату. Кидає погляд на мій осушений келих, який я досі тримаю, та говорить:

— Засмучена дівчина та вино — дуже погана компанія.

Влучно підмітив. Погоджуюся — погана компанія.

— А ти третім стати хочеш? — хмикаю та ще наливаю собі цього хмільного напою.

— Другим, — відповідає він, чим дивує мене. Я підіймаю на нього очі, продовжуючи наосліп наливати спиртне.

— Другим? — уточнюю, ставлячи пляшку на тумбочку. На щастя, не промахуюся.

— Дуже погана ідея заповнювати сум алкоголем, — говорить. — Краще щось веселе подивитися. Вино у твоєму стані тільки гірше тобі зробить.

— А мені здається, що вже нема куди гірше, — хмикаю та роблю доволі великий ковток. Наче воду п’ю.

— Яно, не все так погано, як ти…

— Ти із самого початку знав, що мені не оминути перетворення? — уриваю його, прикушуючи щоку.

Сокальський не поспішає відповідати. Витримує коротку паузу, а після неї мовить:

— Так…

— Чудово, — не даю договорити та ціджу це крізь зуби, а наступне слово вже гучне: — Прекрасно!

— Яно…

— Облиш мене, — відвертаюся. — Я не хочу нікого бачити та чути. Дай мені спокій.

— Не облишу, — впирається чоловік. — Мені не подобається твій розбитий стан.

— А мене мало хвилює, що тобі не подобається! — гримаю та розвертаю голову. — Чи у вас у клані не можна когось наодинці залишати? Боїтеся, що неправильні думки в голові почнуть копошитися? Правильно?

— Яно, не перегинай палицю…

— Я не перегинаю, — ставлю келих та злажу з ліжка. — Я просто хочу побути наодинці! Напитися з горя через те, що моє життя, починаючи з мого народження, — жахливе! І навіть коли виросла — нічого не змінилося! І ще на додачу потрапила в кляті політичні мутки вампірів та ще перетворення!

— Яно…

Я не слухаю, що він хоче мені сказати. Проходжу повз нього. Точніше — пролітаю, як метеор, ігноруючи те, що він може мені зробити за це.

Минаю коридор, сходи, вітальню — виплигую на вулицю, на якій доволі прохолодно.

Зимне весняне повітря огортає холодом відкриті ділянки шкіри та зупиняє мене, але не думки в голові.

Мій стан погіршується. Значно.

Сльози гірським потоком течуть з очей, і я вже не стою. Йду наосліп. Обходжу будинок і натрапляю на лавку.

Без жодних роздумів гепаюся на неї та одразу скручуюся. Обличчя затуляю руками та на всю гучність реву, як маленька дівчинка.

Не можу себе зупинити, бо мої нерви не зі сталі склепані, а за останні двадцять чотири години по них було завдано дуже багато ударів.

Тому, якщо хтось схоче сказати, що я соплі дарма розвела, — хай йде на декілька літер!

Подивилася б я на ту людину, яка опинилася б на моєму місці та подібне скуштувала!

Сокальський не збирається залишати мене у спокої. Чую, як сідає поруч, а на мої плечі лягає щось тепле.

Знову рятує мене від холоду.

Учора було його пальто, а сьогодні… Це плед.

Рятівник бісів!

Думаю стягнути плед із себе та скинути вбік — на землю, але відчуття комфорту зупиняє. Таке собі задоволення, коли тебе кусає холод.

Тому все, що далі роблю, — плачу. Гірко та гучно, аж перестаю помічати присутність Сокальського. Моя психіка концентрується на проблемах, а витягає мене з цього стану те, що…

Одна його рука опиняється на моїй спині, а інша притягує мене до нього. Я опиняюся в його обіймах, які…

Перші секунди тілом йдуть сигнали, які кажуть, що треба відштовхнути його. Не треба мені його обіймів, але…

Але я нічого такого не роблю. Залишаюся в його обіймах плакати.

Мабуть, хвилин десять виступаю джерелом солоної води, впираючись йому в груди та відчуваючи, що його рука гладить мою спину. Повільно й ніжно.

Через незвідану кількість часу я перестаю рюмсати. Тільки шморгаю носом, яким відчуваю його парфуми.

— Чому твоє життя жахливе із самого народження? — цікавиться він, коли я перестаю ковтати сльози.

— А воно тобі треба? — шепочу.

— Ну, я ж тобі розповів про своє життя… Тому вислухаю тебе… Але якщо не схочеш говорити — зрозумію.

Зрозуміє він…

Хоча…

Згадую його розповідь про батька-садиста, і…

— Я дитина, якою намагалися врятувати шлюб, — вирішую не приховувати. — Але виявилася дуже поганим «клеєм». Батько пішов одразу після мого народження, а мама…

Я зупиняюся. Перед очима пролітають нещасливі дитячі роки з нею.

— Била?

— Не била, — заперечую. — Вона взагалі рідко мене торкалася. Навіть не обіймала. А поглядом показувала, що вона мене ненавидить… Сильно ненавидить… Мені так було образливо, коли всі дівчатка говорили, що їхні мами з ними граються, проводять час, а моя… Я постійно відчувала себе винною у всіх проблемах, які ставалися. Навіть коли у неї на роботі зарплату затримували… Краще стало, коли бабуся у віці чотирнадцяти років забрала мене до себе, але однаково…