Глава 19.2

— Не хотів по-доброму, — коментує Веремій, емоції якого різко змінюються. Усмішка з його обличчя зникає. – А тепер до підвалу та в кайдани. Після цього…

Чоловік робить паузу, яка бринить у повітрі декілька секунд, і коли вона минає він продовжує:

— Після цього, Юліане, на другому поверсі у великій кімнаті в комоді лежать срібні скальпелі. Занеси їх у підвал.

Іван сіпається, мов хоче вирватися, а в його очах зароджується страх. Сильний страх, від якого у мене аж серце починає битися швидше, і знову в тілі з’являється холод.

Здається, я розумію, що Веремій робитиме з ним…

Боже, це жахливо…

Це…

— Хіба необхідні аж такі дії? – ставить запитання Сокальський. Із виразу його обличчя видно, що він проти.

— Так, — із легкістю відповідає той. – Це конче потрібна дія у цій ситуації. Іван має зрозуміти, що помиляється. Треба донести це йому через фізичні відчуття, бо через вуха неефективно буде.

Сокальський хмуриться, а жах на обличчі Івана зростає. Стає більшим.

— Йдіть, — наказує Веремій. – Не тягніть кота за одне місце.

Данило та Сокальський розвертаються та виводять Івана з кімнати, в якій запановує тиша.

Голова клану підходить до вікна, по-господарськи закладає руки за спину та дивиться в темряву.

Я опускаю голову…

Відчуваю злість та розпач одночасно.

Я просто маленька та слабка людина, яка загнана в куток обставинами. Маю стати вампіром та бути з кланом, який певною мірою нічим не кращий за об’єднання Воронцова…

Ось Веремій думає знущатися з Івана за те, що він правильні думки говорить! Чула його переконання, але…

Однаково не погоджуюся. Неправильна у нього політика клану.

— Іван прикутий. Те, що ти просив, лежить на столі, — заходить до кімнати Сокальський та відсторонено це озвучує.

Я відриваюся від пляшки – подряпини на обличчі чоловіка вже загоїлися, і він дивиться на Веремія.

— Добре, Юліане.

— Ще щось потрібно? – питає він.

— Ні, ти і Яна вільні, — говорить, але швидко додає. – І ще маю одне прохання… Одразу доповідати мені, якщо ситуація буде загострюватися. У жодному разі не приховувати.

— Ок.

Веремій мляво киває головою, а Сокальський обертається до мене.

Я одразу встаю зі стільця та мовчки крокую до чоловіка, притискаючи до себе пляшку вина.

Мовчання я зберігаю всю дорогу до будинку, і він мені нічого не говорить.

Ну, а що він мені скаже?

Нічого…

І ще його нездивований вираз обличчя, коли Веремій сказав про моє обов’язкове перетворення, зараз дає мені зрозуміти: вчора він мені збрехав, що це буде крайньою межею в цій ситуації. Напевно, сказав так, щоб мене заспокоїти…

Сокальський навіть коли ми опиняємося у нього вдома – язик тримає на припоні. Лише ходить та слідкує за мною.

Я щось роблю провокативне?

Щойно заходимо до будинку – одразу прямую на кухню, де знаходжу коркотяг, який різко вкручую в корок і тягну.

Менше секунди –  характерний звук, і вино можна пити. Спочатку панує думка просто з пляшки жлуктати, але в останній момент беру келих, який стояв за чашками, та йду до спальні.

А коли ступаю на сходи, розвертаюся до чоловіка та кажу:

— Мене не турбувати.

Його відповідь — мовчання, що мене повністю влаштовує.

Я швидко підіймаюся на другий поверх і вже в спальні. Наливаю в келих вино – очі слідкують, як рубіново-рожева рідина наповнює скляну тару, роблячи її яскравою.

Наливаю майже по самі вінця. Пляшку ставлю на тумбу біля свого смартфона, а келих притуляю до вуст.

Перше, що ловлю, – аромат вина. Воно пахне мені виноградом сорту кишмиш. Я чудово знаю його запах, бо коли настає осінь – постійно купую його в магазині та ніяк не можу його наїстися.

Роблю ковток – купаж із трьох примхливих сортів смакує мені приємно. Насолоджуюся, поки можу…

Боже, як же це знущально…

Відставляю келих убік – на тумбочку. Затуляю руками обличчя. Зараз заплачу, але мене перериває вібрація телефона.

Повертаю голову на нього, а там – повідомлення від Галі. Я швидко хапаю смартфон, розблоковую його та читаю, що написала мені подруга:

— Яно, ти зможеш завтра зайти до мене в лікарню?

Вона проігнорувала моє попереднє повідомлення, в якому я написала, що вона зрадниця. Хоча його взагалі варто було видалити. Галя не зрадниця.

— Так, — відписую їй.

— Буду чекати, — приходить від неї.

— Як ти себе почуваєш? – цікавлюся я.

— Краще, аніж учора. Хоч при тямі, а не овоч, — відповідає вона у звичній манері. Та додає наступним: – Але дуже сонна. Напевно, через ліки, які в мене вливають.