Глава 19.1

У мене шок…

Ні!

Я не хочу ставати однією з них! Не бажаю бути монстром! Хай вже краще вб’ють мене, аніж…

Нервово обертаюся до Сокальського. Його погляд опущений, а обличчя… Він не здивований словам Веремія. Аніскільки!

Але я!

Я не буду мовчати!

Розкриваю рота, аби висловити заперечення, але мене уривають…

— Замість того, щоб утихомирювати агресора, треба йому дати по зубах! – гучно говорить…

Я обертаюся до джерела звуку. Це Іван. Його обличчя скривлене, очі почервонілі, а руки, які лежать на столі, стиснуті в кулаки.

— І бажано при всіх. Аби всі клани, які хочуть подібне зробити, побачили, що таке карається! Суворо! А не просто закриваються баньки! Ви ще його по голові погладьте та цукерку дайте!

Він здіймається на ноги та стріляє очима в різні боки… А тим часом Сокальський та Веремій без жодних емоцій, а Данило – він злегка киває чорнявою кучерявою головою.

— Тому я вважаю, що цього не можна приховувати! У жодному разі! Треба, щоб усі це знали… Переконаний, що половина клану погодиться зі мною, а тому – поставимо його на коліна й відірвемо голову, показавши, що так буде з кожним, хто захоче піти на подібне!

Він кричить останні п’ять слів, а обличчя стає дуже лютим… Видно вже ікла.

— Ну? Чого мовчите? – рве він голос. – Де ваші язики?

Утім, усі мовчать.

Веремій тихо підходить до столу, спирається на нього руками та, дивлячись Івану просто в очі, спокійно вимовляє:

— Не лякай Яну.

— Мені до одного місця, що я когось лякаю. Також, якщо піти моїм шляхом, їй не доведеться ставати однією з нас. Юліан змінить їй пам’ять – буде жити довго та щасливо, а ми — в мирі. Справедливому мирі, а не в тому, який зараз ми маємо! Той, що тримається на солодких шмарклях! Укладаємо угоди з важливими обличчями, обіцяємо, що будемо дотримуватися всього… А в результаті, коли хтось вирішує все порушити, – ми все вдало приховуємо! Це не можна робити! Бо це тоді не мир, а купа смердючого лайна на великому возі!

Веремій на емоційні слова Івана ніяк не реагує — зберігає спокій. І навіть у голосі тримає рівновагу:

— Іване, не все так просто, як ти собі думаєш. Я не просто так сказав, що ситуація у світі напружена.

— То, може, треба її розрядити привселюдним покаранням Воронцова? – продовжує кричати той. – Тоді всі відчують, що той мир, який ми підписали з усіма пунктами, працює! І що це не папірець, яким можна підтертися! І…

— Твоя пропозиція гарно б подіяла в ідеальному світі, а у реальності все складніше, — уриває Веремій. — Ненависть може зайти далі, навіть якщо вона у благих діях. А якщо враховувати, що всі між собою багато років ворогували, настане кривавий хаос. А тому - ні.

— Ні? – його голос лунає гучніше та з відчутною хрипотою.

— Я відхиляю твою пропозицію. Це небезпечно не тільки для клану, а й для світового порядку, — Веремій трішки нахиляється над столом.

Мій погляд повертається до Івана. Несамовита злість забирає у нього людську подобу. Він кардинально змінюється. Стає…

У мене мурашки по тілі гасають, і здається, що він зараз вчепиться в горло чоловіку, але…

— Ти старий боягузливий пеньок! – випльовує зневажливо Іван та йде… Швидко крокує до дверей.

— Іване, ти куди? – повертає до нього голову Веремій.

— На всі чотири сторони! – обертається він. – Я виходжу з вашого дурного клану! Не хочу мати з вами справи!

— Із клану заборонено виходити.

— А мені харкати на це дурне правило з Говерли!

Розвертається та бігом вилітає з дверей, а коли ті гучно гепають… Тільки зараз на обличчі Веремія виникають емоції.

Його зморшкувате обличчя охоплює невдоволення, яке й у голосі відчувається:

— Юліане та Данило, йдіть за цим недоумком та притягніть до мене. Буде чинити опір – дайте прочуханки.

Вони мовчки виконують наказ. Йдуть за Іваном, який розізлився на відмову…

Якщо чесно – я його підтримую. Навіщо втихомирювати агресора? Це ніяк не допоможе, а навпаки, більше розв’яже руки та дасть зрозуміти, що покарання за його дії нема. Тоді він з легкістю піде на гірші вчинки, які можуть розпалити справжню війну.

А зараз…

Є всі можливості довести їхню підставу. Я не знаю, чи є вампірські суди, але…

Але ще від цього залежить моє життя!

На тлі цієї сварки я забула про свою бентежну долю!

Я не бажаю ставати вампіром!

Ні!

Обертаюся до Веремія та хочу всунути свою думку, але…

Згадую, що я наодинці з ним, і…

Я перетинаюся з його поглядом і втискаюся у м’яку спинку стільця. Нервово ковтаю. Хочу відвести погляд убік, але не можу цього зробити. Наче мої очі прив’язані до нього мотузками.