Глава 18.2

Як я відчуваю, що це саме він?

Від нього віє холодом. Пронизливим. До самих кісток пробирає.

Чи, може, це від страху я такий холод відчуваю? Важко сказати. Надзвичайно.

Поки я про це думаю – ми вже стоїмо біля нього, і моє відчуття холоду наростає разом зі страхом.

Якби не рука Юліана, яка мене стискає, то, мабуть, втекла б. Останнє безрезультатно намагається зробити моє серце – вирватися з грудей. Б’ється та б’ється.

— Радий тебе бачити, Юліане, — говорить чоловік приємним та тихим голосом. – А також твою обраницю…

— Яна, — називає моє ім’я Сокальський, коли чоловік зупиняється.

— Дуже приємно познайомитися, — дивиться Веремій на мене.

Від його погляду я роблю крок назад. Хочу заховатися за спиною Сокальського, як маленька дівчинка за спиною мами.

— Не бійся. Ніхто тебе не скривдить, — реагує він на мою реакцію.

Я нічого не можу сказати. Моє горло заблоковане. До всього ще й до мене обертається Сокальський.

Звісно, я його зараз значно менше боюся, бо якби хотів з мене висмоктати кров – усю минулу ніч мав для цього.

Чоловік дивиться мені в очі та стискає руку. Дає сигнал, аби я так не нервувалася сильно, бо ж маємо грати роль закоханих.

А я все руйную своєю реакцією.

Ну що я можу зробити, коли почуваюся, як миша в лігві котів? Хоч коти й «ситі», але…

Сокальський сильніше стискає мою руку, і це… Не знаю як, але це якось діє на мене.

— І мені приємно з вами познайомитися, — вимовляю літньому чоловіку, який уважно спостерігає за мною.

Він мені лагідно усміхається у відповідь, а Сокальський обертається до нього зі словами:

— Яна трохи ляклива. Тому не зважай на її реакцію.

— Я все розумію, — киває головою. – Ходімо. Усі наші є. Ну, крім Ілони.

— Вона тобі повідомила, чому її не буде?

— Так, — киває. – Я знаю причину. А тепер ходімо.

Ми заходимо до будинку, в якому, на мій подив, попри зовнішній готичний стиль, всередині сучасний дизайн – усе в сіро-білих тонах. Не очікувала я такого.

Ми покидаємо передпокій, в якому не роззуваємося, а тільки скидаємо верхній одяг. Також у приміщенні доволі душно. Холод відступає, та мені стає дуже спекотно. Розстібаю один ґудзик блузки.

Минаємо велику кімнату, яка є вітальнею, а далі потрапляємо в іншу, яка доволі велика, а посеред неї стоїть гігантський прямокутний стіл, за яким сидять члени клану.

Мої очі одразу падають на деяких із них. Я знаю тих людей. Одна з них — фітнес-тренерка, на яку я підписана в соціальних мережах. Часто дивилася її сториз, дивуючись, звідки в неї так багато енергії. А вся справа у харчуванні…

У одній білявці впізнаю доволі відому модель, а в деяких чоловіках — бізнесменів та політиків.

Не думала, що вампірам можна настільки світитися між людьми. Хоча якщо ти ці десять років відома модель чи політик, а потім зникаєш на сто п’ятдесят років та знову з’являєшся, то ніхто не буде доколупуватися, що зовнішність подібна.

Також хто буде пам’ятати модель, яка була так багато років тому? Ну, з політиками трохи складніше. Але вуса приклеїв – інша людина. Також ні для кого не дивовина, що можуть бути схожі люди, як дві краплі води, і ніяк генетично не споріднені.

Ще серед неочікуваних вампірів є головна редакторка — Лілія Михайлівна, яка обертається до мене та не дивується. Ну звісно —  поцілунок Сокальського в офісі все всім пояснив.

А далі до її поглядів доєдналися інші, і…

Мені здавалося, що вони дійсно будуть дивитися на мене, як коти на мишу, але ні…

Я нічого такого не помітила.

Дивилися як звичайні люди. Хтось із байдужістю, а деякі з великою цікавістю. І все. Не більше.

Знайомство, яке стало мене лякати, коли я вийшла з авто, відбувається спокійно. Говорить виключно Сокальський – представляє мене усім, а потім торохтить їхні імена.

Після цього декілька слів про весілля, яке начебто буде в серпні, а може, навіть у вересні, і…

Ніхто, на щастя, не розпитував, коли між нами щось почалося, чи про якісь інтимні моменти.

А далі діалог перехопив Веремій, який став питати, як ситуація на кожній території — їхні керівники по черзі почали доповідати про стан справ.

Усі говорили переважно, що все добре, але тільки одна сказала:

— Було значне правопорушення. Один із наших пішов із перевертнем у бар, де обоє напилися. Наш, відповідно, крові перевертня, а перевертень — спиртного. Після цього вони влаштували погром із фокусами, який міг викрити природу. Коли ми дізналися — людям пам’ять стерли, а винуватці отримали покарання.

Веремій у відповідь кивнув головою та став наступні десять хвилин мовити про те, що треба сильно слідкувати за порядком, і…

Мене здивувало, що йому нічого не говорив Сокальський, який сидить біля мене та досі тримає за руку. До речі, його пальці вже не такі холодні.